водою мили і переливали

хоробу на бобренківського пса, —

не помогло. Ще й щось таке балакав!

Там хто стояв, то мало хто не плакав.

В таких походах куля обминула,

не подолала вражеська рука,

щоб де? аж дома! дівка підманула,

струїла геть такого козака!

І от лежить у гробі в чорнобривцях,

на смерть убит. А тая чарівниця...

— Є докази, що це вона дала пиття?

— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?

Кому він ще так знівечив життя?

Тоді на вряд був ставлений Фесько,

млинів дозорця скарбу войськового,

що під боязню божою признав:

— Панове суд!

Того я добре звісен.

Як що не так, беру на душу гріх.

Цю дівчину разів, мабуть, із вісім

коло млина вночі я спостеріг.

Над Ворсклою з небіжчиком стояла.

Ну, тобто він ще був живий тоді.

І що воно, гадаю, за проява —

дві тіні, млин і місяць на воді.

Мені-то що? На це ж нема заказу,

стояння — діло добре загалом.

А я таки чогось подумав зразу,—

аж де зійшлись, чого б то за селом?

А якось бачу — щось майнуло з греблі.

Шубовснуло — аж зойкнула вода.

А я ж туди і ніг не дотереблю.

Ну, думаю, втопилась, от біда.

То добре, що Іван тут нагодився

та витяг із води напівживу.

Бо там колись мій шурин утопився,

то гибле місце, я й не допливу.

Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,

і ті млини, і втоплений шуряк.

Але ж ми іншу розглядаєм справу —

не як топилась, а труїла як.

Тож свідок мовив трохи не до діла.

Тут треба чітко провести межу.

— То я ж не бачив, як вона труїла.

А як топилась, — бачив. То й кажу.

Тоді Бобренчиха становила інших осіб,

числом сімнадцять,

а з тих сімнадцяти має п’ять,

котрі до присяги годні будуть.

Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,

що у Полтаві гіршої нема,

що всі це знають, і по ній це видно,

і що вона ж співала і сама:

«Котра дівчина чорні брови має,

то тая дівчина усі чари знає».

І то ж вона наврочила, нівроку,

що покалічив Савку Саврадим.

Уміє перекинутись в сороку,

а то виходить з комина, як дим.

— Панове судді, я прошу пробачення,—

сказав Горбань з паперами в руці.—

З’ясую стисло свідкам звинувачення,

щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,

єдиний син достойної вдови,

котора зараз у такому горі,

що не схилить не можна голови,—

чотири годи бувши у походах,

ні в чім нагани жодної не мав.

Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,

і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,

в хазяйство, підупале за війну,

і, як годиться хлопцю молодому,

хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,

дізнавши, певно, що і він їй люб,

Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно і давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,

як не було, а ревнощі — це сказ.

Так стався злочин. Хлопець у могилі.

І от стоїть убивниця пред нас.

Страшна, панове, приточилась справа.

Хай стане совість на сторожі права!

Порадившись, звеліли ми пред вряд

поставити Грицькову наречену.

Тож Галя Вишняківна підійшла,

була про все розпитана дискретно

і лагідно, як молода особа,

з уникненням подробиць, що могли б

ще більше їй розвередити душу.

І теж вона признала під сумлінням,—

що так було, любилися ми з Грицем,

побратись мали... мови не стає...

Що він ходив до тої чарівниці,

панове суд, то істина не є.

Вона у нього розум відіймила,