Вона його їднолітка, панове.

Пора кебету мати на плечах.

Я вже й варила зілля полинове,

щоб мій Грицько від туги не зачах.

А він — весь там! Якраз перед походом

не спалося мені, як на біду.

Грицько устав та шась поза городом.

А я тихенько назирці іду.

Отож спинилась по той бік цибулі.

А там вже луг, роздолля для бджоли.

Стою собі та й думаю: а дулі,

щоб ви мене круг пальця обвели.

Взувачки мала, постільці свинячі,

щоб не шамтіло - шерстю догори.

Трава ж м’якенька...

Коли щось манячить

од Чураїв, туди, в осокори.

А вечір темний. Хмари як повісма.

Гора шумить... Було перед дощем.

Вона ж на шиї так йому й повисла! —

то я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно

Мартен Пушкар бровою ворухнув:

— Вчинили ви, сказати б, нестатечно.

Який вас біс на тоє подоткнув?

— У мене син одинчичок, панове,

і запечалля на душі одне,

одна у серці шпичечка тернова, —

не дай же бог, у прийми дремене!

— Ну, добре, як воно вам ув охоту,

то діло ваше, хоч воно і гріх.

Ви, мати, знавши отаку нецноту,

чого тоді ж не розлучили їх?

— Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, як чернець, скоромився мирським?

Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,

котра тягалась бозна-де і з ким!

Тут як підскочить Таця, як змережить,

шумка спідниця, з десяти аршин:

— Орихно, трясця мене держить!

Ти хоч на мене, суко, не бреши!

— Це я брешу?! Особи урядові,

та хай же бог усю мене, як є,

як щось отут збрехала я судові

і на душі й на тілі обіб’є!

Я прошу о святую справедливість!

Вдові звеліли сісти й не клясти.

АТаці за губи неповстягливість

Два хунти воску в церкву принести.

Насилу втихомирилась кобітка.

По тому був припозваний за свідка.

Семен Капканчик, хлопець непитущий,

з котрим Грицько був приятель найдужчий.

Звеліли ми Капканчику Семену

казать судові правду нестеменну.

І він сказав:

— Тут кожен щось говоре.

Вже той Грицько чутками так обріс.

Ну, бо кому якого батька горе?

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Ось тут і суд на тому зупинився,

що знали ж всі, і Галя не глуха,

що сватав ту, а в тої опинився.

А хто із нас, як кажуть, без гріха?

Це як у пісні:

«Ой у полі три криниченьки.

Любив козак три дівчиноньки,

чорнявую та білявую,

ще й рудую препоганую».

І було йому дуже сутужно.

Рудої, правда, не було.

Була чорнява та білява.

Смалив до двох,

то й попалив халяви.

А тра було порвати все на ділі,

та ще з півгоду виждати тоді.

То це б сиділи в Гальки на весіллі,

а не отут балакали в суді.

Загомоніли люди, закивали,—

що там казати, всі парубкували.

І всім усе зробилося ясне,

хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,

і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

а добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.

Он сидить писар, Туранський Ілияш.

Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати

моє смутне, зацьковане дитя?

Чи ж вигадає суд і магістрати

страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,

сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,