Шрифт:
— Льоня, — звернувся хтось з натовпу. — Ти вже всім добряче набрид. Відійди вбік, а ще краще — відчини клітку і випусти невинних людей.
— Вони невинні? — афектовано розсміявся шериф, поправляючи дубинкою зачіску. — Невинних не буває.
— Ти один, і тобі не впоратися.
— А очко не лусне? Ха-ха-ха!
— Не лусне, Льоня, — твердо промовив бородатий і зробив відчайдушний крок уперед.
У його голову увійшли чотири кулі. Натовп завмер.
Мене завжди дивували такі відчайдушні люди, як цей бородатий мужик, що був схожий на Беорна. Вони мене дивували своєю дурістю. Завжди, коли я дивився кіно, я внутрішньо, а часом і вголос, кричав: придурку, кричав я, ну, куди ти лізеш, тобі що, жити набридло?
— Ще хтось хоче?
— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.
23
По закінченні промов і виступів, привітальних слів і решти, що коїлося біля трибуни, я спустився з даху зупинки і став ближчим до натовпу. Усередині відбувалися дивні метаморфози. Якась сила змушувала людей збирати каміння й вишикуватися у колони, такі собі штурмові підрозділи, що виступають проти всезагальної несправедливості, якщо можна так сказати, — самого ядра несправедливості у всьому світі. Натовп став автономним і вже не потребував якогось владного втручання. Важіль був десь глибше за владу, можливо, навіть, глибше за колективне несвідоме (принаймні щось схоже я читав у книзі одного вченого — про джерело загальнолюдської символіки, здається).
Утворилися загальнолюдські символічні анархічні загони, якими керувала спільна ідея і спільна мета, хоча мета, якщо чесно, була двоякою. Одні вирушили до бару, сифілітичної загидженої місцини, в якій порався не дуже приємний кудлатий бармен, — заливати свою самотність та безпорадність, сміливіші — пішли до відділку. Слова Ніколаєвського якось глибоко проникли до душ мешканців та гостей міста. Дітей позаводили додому, магазини й аптеки позачиняли. Ходили чутки, що кудись вирушила щойно організована, якщо вона взагалі може бути якось організована, ватага мародерів. Я долучився до борців за справедливість.
– І ти, синку? — підійшов до мене Лємкус.
– І я.
— Знаєш, мене Льоня теж дістав, тим більше він справді досить упереджений щодо сина цього професора.
— Справді?
— Ну звичайно. І йому, і мені відомо, що вбивця не він, і ті жінки ніяк не причетні. Знаєш, малий, раніше я був під опікою цього тирана, але щось мені це все нездоровим відгонить, я ж і сам… у принципі, мав би бути чесною людиною… Але ж псих…
— Я все одно вас не розумію, Лємкусе.
— А поки й не треба. Потім зрозумієш.
— Коли?
— Дуже скоро. Я стомився, і сам потребую справедливості…
— Це все так незвично, — сказав я.
— Що не звично? — не зрозумів Лємкус.
— Люди — всі як один. Навіщо їм це? Уся ця товкотнеча, гуртовий запал, справедливість?
– Їм це не потрібно. Їхнім інстинктам. Ще не відомо, до чого все це призведе…
— Ще хтось хоче?
— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.
— Ти? — здивувався дядя Льоня.
— Я!
— Тобто ти хочеш сказати, що ти — Леопольд Лємкус? Я правильно розумію?
— Правильно.
— Ти розумієш, що це — виклик! Виклик мені, своїй долі, долі міста, врешті-решт…
— Розумію.
– І ти також розумієш, що це кінець тобі?
— Розумію, — чітко промовив Лємкус і ступив крок назустріч.
— Тоді це все кардинально змінює, - сказав шериф, наставляючи на релігійного діяча зброю.
«Як добре, що у нас на озброєнні такі чудові кольти», — подумав дядя Льоня.
«Як добре, що я втомився жити», — подумав Лємкус.
«Що це значить», — подумав я, і в цю саму мить мене побачив шериф. Його кольт одразу зазирнув мені у вічі.
— Синку! — зрадів моїй появі дядя Льоня. — А я тебе вже давно шукаю.
— Це не я вбив батька, — сказав я і, з усвідомленням власного сорому, відчув, як дрижать мої коліна.
— Лємкусе, відійди вбік, — єхидно промовив шериф. — Думаю, тобі є над чим поміркувати. А я візьмуся за цього вилупка. Здається мені, що слідство нарешті покарає винних і наведе лад у місті.
— А я думаю, — стоїчно зауважив Лємкус, — що слідство має бути прозорим. Шерифе, гляньте на людей, подивіться — тут зараз стоїть щонайменше двісті чоловік, поки що вони хаотична маса, але якщо надійде команда, імпульс, якщо вони відчують запах смаженого м'яса, то зрівняють з землею і вас, і ваше доморощене правосуддя. Вами керує жага наживи, а мною, уявіть собі, поклик сумління. Якби я в цьому світі міг змінити одну річ, я би змінив себе. Якщо кілька речей — я би змінив людей. Мені здається, що цією можливістю, в першу чергу як священик, я маю честь скористатися. Я достатньо прожив на цій землі, щоб мати змогу бути сильнішим за себе.