— Сюди! — кричав він. — Гей, коні-люди, як вас там, кентаври, куди пішли, сюди, сюди ставайте. Та-ак, а ви? Дівчата, не муляйте дядям очі. Вони й без того нещасні. В смислі, дяді. А ви, дяді нещасні, ставайте праворуч від цих негрів. Ах, ви не негри? А хто ви? Ну, звичайно, тоді ставайте праворуч від циган. Ведмедя тримайте на прив'язі. Ручний, кажете? Немає значення, тут діти, а у нього, дивись, глисти… Та-ак, добре… Запалу Культурного не було кінця. Він стрибав з місця на місце, немов десятирічний хлопчик, з нього аж іскри летіли, і все, що він не робив: підганяв клоуна з дружиною, невиліковно гладкою клоунесою, чи намагався зупинити незупинну людину-дзиґу, спеціально запрошену з Ізмаїла, — усе він робив з таким ентузіазмом та захопленням, що всі тільки дивувалися. «Як, — дивувалися всі, - такий старий, а так скаче!»

— Скачу! — відповідав Культурний, жваво ворушачи ротом на хитрій фізіономії, і ноги його згиналися в колінах туди й сюди.

Біля трибуни виставили квіти. За словами квітника, у нього замовили сто одну троянду.

– І тепер я зап'ю на довгі тижні, - додав він.

Цивільні були поки що стримані. Переважну їхню частину складали добропорядні сім'ї, а якщо вони і не були такими, то принаймні намагалися вдавати — діти сиділи на шиї в батьків, які, в свою чергу, сиділи на шиї у влади, але це, слава Богу, діла не стосується. Площею бігав клоун разом зі своєю клоунесою, яка, здавалося, не бігла, а, немов величезний гумовий пузир, котилася. Вони роздавали людям надувні кульки та клоунські поролонові носи. Діти від того страшенно тішилися, а батьки, натомість, тішилися від того, що тішаться їхні діти. Ближче до десятої людей було стільки, що й не перелічити. Третина приїжджих, деякі з них не перший рік відвідують це свято, дехто навпаки — вперше приперся: вочевидь, цікаво глянути на артистів, та і взагалі, у таку спеку думати можна лише про газовану воду й розваги. Якщо розваги тільки розгорталися, то біля діжок із квасом та автоматами з газованою водою утворилися довжелезні черги спраглих. Голодних годували в трьох великих ангарах з рекламою відомого напою на брезентових звисах.

Ніколаєвський тримався найспокійніших з артистів — атлетів у вельветових безрукавках. «Коли що, — думав він, — можна на них покластися».

Розговорившись, Леонід Григорович з'ясував для себе доволі несподівані й важко засвоювані речі. Виявляється, вони, ці кремезні атлети, запрошені були не за гроші, а за якісь ефемерні принади, які своєю ефемерністю сягали кудись значно далі кордонів гностичного розуміння Ніколаєвського. Отже, все скидалось на те, що атлети були присутні на цьому загадковому карнавалі за просто так, що неабияк ускладнювало не тільки гностичне, а й взагалі будь-яке розуміння не тільки абстрактних, а й конкретних речей, що стосуються фінансового боку справи. І та сума, яка значилася в обліковій книзі як виплата атлетам, потрапила до кишені чийогось літнього піджака.

«Знати б тільки до чийого», — подумав Ніколаєвський, примружено дивлячись на стрибучого Культурного.

Раптом усе, геть все, замовкло. Замовкли силачі, цигани, замовк ансамбль художнього свисту, припинили балакати цивільні, коні перестали іржати, а карлики позбивалися до своєї живої екстравагантної купи, завше мовчазні жонглери припинили жонглювати, гімнасти застигли в повітрі, невродливі (Ніколаєвський зблизька зміг їх розгледіти), але граціозні жінки застигли істуканами, урвавши свій північноамериканський танок. Натомість залишилося тільки сонце. Біле безжальне сонце і повна відсутність вітру, крім штучного, що розтріпував прапори. Тиша і сонце. І крізь цю моторошну і безнадійно спекотну тишу до трибуни, збитої зі свіжих соснових дощечок, пробирався сухий і неприємний мер міста, жовчний і невловимо куртуазний дядя Льоня.

Уже коли він піднявся і по-кінематографічному постукав по голівці мікрофона, пролунав нестерпний для слуху писк. Дядя Льоня штучно всміхнувся, пригладив звисаюче пасмо пшеничного волосся, відкашлявся і заговорив.

Клітка стояла на задньому дворі відділку.

У клітці сиділи троє. Ніколаєвський Ваня, Валя Патлань і лікарка Любов Андріївна. Якщо Валя та лікарка вели одна з одною якісь сторонні розмови, то Ваня забився в куток, зацьковано зиркав на жінок і мовчав.

— У нього зрив, — лагідно промовляла Любов Андріївна. — Йому треба відлежатись.

— Що в нього? — перепитувала Валя. — Зрив ви кажете? Нервовий, так? Психоз там, маніакальний стан…

— Ні, лише зрив, — поправила лікарка.

— Ти! — крикнула Валя до Вані. — Зрив! Скажи що-небудь.

— Не займайте його поки, — попрохала Любов Андріївна.

— Це точно, воно й смердіти не буде, — додала Валя і розреготалась.

Лікарка лише важко зітхнула і відвернулась.

Ваня вищирив зуби.

— Мовчатимеш? — знову звернулася Валя. — Ну мовчи.

Ваня знову ощирився і тихенько-тихенько завив.

Любов Андріївна силкувалася щось сказати. Було видно, що і й щось мучить, що і їй є чим поділитися, проте з чого почати, вона однозначно не знала. Тому почала напряму:

— Мій прадід — він був поміщиком. Багатий був…

— Господи, яке це зараз має значення, — стомлено зітхнула Валя.

— Ні-ні, ви мене вислухайте! Це дуже… дуже важливо!

– І що ж тут важливого?

— Розумієте, в нього, у прадіда мого, був величезний статок. За нього, за статок чи за прадіда — яка різниця, сватали найчарівніших королев волості, але він вибрав мою прабабусю — вона, звичайно, була не фонтан, але розумна, як чорт.

— Лисий? — чогось запитала Валя.

— Ну, нехай буде лисий, — з усмішкою погодилась Любов Андріївна.

— Ну-ну?

— Так от, одного разу прадід мій, Іван Федорович, почав заглядати за тин, на сусідську сучку Агрипину Самсонову, яка лише те й робила, що наймала людей, щоб ті лагодили їй паркан, але не в цьому річ, а в тому, що закохався мій прадід у цю Агрипину. Це якраз сімнадцятий рік був, і прабаба моя вже вагітна була моїм дідом. І не дурна була прабаба, а розумна… Як чорт!