Шрифт:
— Як весело! — кричала вона і не розуміла, що троє чоловіків не можуть спокійно спати через весь цей балаган.
Особливо важко давався сон дяді Льоні, якого точила ненависть до всього лисого й живого, в даному випадку до Вані.
— Яблуко від яблуньки… — зітхав мер і наказував вирубати яблуневий сад, що розташовувався за Третім університетом…
Або:
— Вишенька від вишеньки… — і наказував вирубати вишневий сад, що знаходився на території лікарні, директрисою якого була моя сусідка, зріла й розумна мадам Любов Андріївна…
Мер ходив кімнатою, манірно випинаючи носочки, час від часу прикладав мізинця до кутика губ, поправляв зачіску й змахував ниточки та смітинки з мереживних манжетів своєї сорочки. «Я всемогутній», — думав він. Потім діставав із полички томик Вересаева і починав читати вголос. Йому це набридало швидко, тому він просто починав рвати на собі волосся. Ненависть роз'їдала його, немов кислота роз'їдає ніжне тіло немовляти. Коли з навчання прийшла донька, дядя Льоня намагався делікатно поговорити з нею, втовкмачити, що життя набагато глибше і небезпечніше, ніж часто собі уявляють чотирнадцятирічні дівчата. Але у відповідь мер чув лише пискляве необґрунтоване «хі-хі».
— Це лисе чудовисько не для тебе! — згодом кричав дядя Льоня на свою доньку.
— Хі-хі, - відповідала вона.
– Ідіотка! Навколо тебе крутилися найкращі хлопці міста! Чому ти вибрала саме його?
— Не я його вибрала, а він мене.
— Що? — не зрозумів батько.
— Крутилися кращі, а підійшов тільки він. Інші тебе бояться. Хі-хі.
— Мене? — здивувався батько і глянув у дзеркало, що стояло біля допотопного серванта.
— Да-а, — солодко протягнув дядя Льоня. — Я — такий. Але це не має значення!
— Хі-хі, - почув на це дядя Льоня, скривився й мимохіть сів на підлогу.
Валя Патлань була дивною і непередбачуваною жінкою.
Її непередбачуваність мала багато проявів. Ось, наприклад, одного разу цієї зими вона захворіла і не прийшла на роботу. Культурний разом з Ніколаєвським занепокоїлись. За всі три роки, скільки Валя працює методистом кафедри, вона жодного разу не хворіла, у неї ніколи нічого не боліло, навіть коли весь університет звалився з копит через якийсь невідомий південноамериканський грип, Валя сиділа на кафедрі й старанно сортувала курсові. І от сталося.
— Валюшо, — гомонів у слухавку Ніколаєвський, — ви ж наша зірочка, ви ж наша ясочка, як ви там, нічого катастрофічного?
— Температура невеличка, нежить, — відповіла Валя.
— Янголятко наше, сонечко наше промінчасте, я знаю один рецепт…
— Дякую, не треба, — перебила Леоніда Григоровича Валя, — я так, фервексом…
— Ніяких фервексів, пухнастику ви наш! — благально защебетав Ніколаєвський.
— Усе правильно! — підтакував Культурний Ніколаєвському.
— Тільки натуральне! Я знаю рецепт, це ще мій дід за царя, будь он нєладен, практикував. Я знайду гінця, і він привезе тобі все необхідне для… Не хворійте. Тримайтесь.
На роль гінця Ніколаєвський обрав свого сина Ваню.
— Віднесеш Валентині Гафтівні ці трави і ці корінці, щоб була наша Валюша здорова і щаслива. Давай, біжи гонець! Стривай. Ось, ще меду візьми. Мої найщиріші. З богом!
За двадцять хвилин Ваня стояв на порозі Валиної квартири.
— Добрий день, — привітався він. — Батько ось передав, — простягнув він целофанову торбинку.
— Як люб'язно.
— Да, — зашарівся Ваня і став схожим на помідор.
У цей день Валя здавалась напрочуд стрункою, блідість обличчя додавала їй якогось невловимого шарму, вирлоокість кудись зникла, освітлення розставило тіньові акценти так, що Валя здавалась справжньою красунею. А груди…
«А груди…» — подумав Ваня.
— Е-е-е… може, чаю? — запитала Валя, не знаючи як поводити себе в такій ситуації.
— Ага, — миттєво погодився Ваня.
— Ну, проходь на кухню.
Про що розмовляти з Валею, Ваня не знав. Вона була як мінімум удвічі старшою за нього. А ще у неї тіло. М'яке і соковите, від якого Вані голову зривало з петель.
— Чого дивишся? — запитала Валя.
— Так. — Гормони робили свою роботу.
— Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?
— Та чого? Нормально справи.
— Скільки ви вже?
— Півтора року. Тримаємося, — і він якось дурнувато всміхнувся.