— Куди?

— Усе потім.

Ми вийшли надвір, і я побачив над головою великі мерехтливі зорі. Можливо, вони й не були мерехтливими, але так воно краще звучить. Скільки ж я там просидів, подумав я.

— Годин дванадцять, — відповіла Женя і сунула мені цигарку…

Я вмостився позаду неї.

— Обійми мене, — наказала вона, і я, трохи соромлячись, обійняв й ззаду. Руді неслухняні кіски намагалися залізти мені у вічі.

– Їхати недалеко, — сказала вона.

— Мені б додому… — несміливо промовив я.

— Не можна.

— Чому не можна?

— Бо не можна, — роздратовано крикнула Женя, заводячи двигун.

Ми їхали розбитим шляхом уздовж високого цегляного паркану, мене весь час підкидало, і я намагався міцніше триматися за й худорляве тільце, притискався до неї і, здається, видавав якісь звуки…

Біля одного з гуртожитків Женя зупинила мопед, і ми піднялися на сьомий поверх. Мопед залишився внизу біля вахтерки. Кімната, у яку мене завела Женя, була ще меншою, ніж наша з батьком кухня.

— Може ти мені поясниш хоч щось? — невдоволено сказав я.

— Поясню.

Женя зачинила двері.

— Що це за кімната?

— Моя друга хата, — сказала Женя, і я, чесно кажучи, був згодний більше нічого не випитувати, заткнутися й робити все, що побажає моя біла господиня, однак моя господиня наказала мені сидіти мовчки, поки вона не повернеться. Я скористався п відсутністю і покакав, боячись, що вона прийде до того, як я впораюсь, однак упоравшись, я ще близько години провів у важкому очікуванні. На столику, окрім цигарок, я знайшов ще й якісь журнали, однак не те щоб читати, а й навіть роздивлятися картинки у мене не було бажання. Хоча один таки зацікавив мене. Такий тематичний журнал, про яхти і Європу. У цьому журналі було багато фотографій пристаней Копенгагена та Стокгольма, якісь суто по-європейськи невродливі жінки і червонощокі мужики у білих кашкетах вудили рибу, всміхалися і закликали мене до красивого життя. Я намагався віджартуватися, мовляв, вибачте, я ще тут побуду, ага, у цьому гуртожитку, ви ж не проти, ні, я посиджу тут, тим паче, какати я більше не хочу, а ви ловіть свою рибку, форель там усяку, окунів, а я так, добре? Я бачу, що ваше життя насичене різними приємностями: усякі фрукти, соки, морепродукти, я розумію, а я тут, бачте, в центрі вашої Європи сиджу, голодний і втомлений, у мене болить губа і кінчаються цигарки, бо ж я палю безперестану, і дивився у вікно: десь там, за пустирем і озером, за парком і двома-трьома будівлями, знаходиться будинок, де сидить мій старий і нервується через мою відсутність, нервується і витворяє якісь нові фокуси: малює чорним фломастером хрестики на плафонах люстри або жонглює сірниковими коробками — розумієте, ви, красені європростору, в мене старий схиблений на жонглюванні, власне, як і я, і всі в цьому місті, так, не дивуйтесь, ви, ослотяни та ослотянки, чи як правильно — ослята? ви, стокгольмяри та стокгольмярки, ви, парадоксів друзі, білі светрики, рожеві щічки, все добре, не хвилюйтесь за мене, і за яхти свої не хвилюйтесь, і не бійтесь Росії, вона не нападатиме на вас найближчі кілька років, і не плутайте мою крашу з Росією, яка не нападатиме, бо моя країна може таки напасти на вас, розірвати ваш скандинавський півострів добробуту навпіл, забрати ваші яхти, светрики ваші пустити на ганчірки, озера ваші залляти нафтою, а поля — засипати аміачною селітрою, і, якщо ви так дивитиметесь на мене з цього журналу, повірте, станеться біда і ми з батьком приїдемо до вас і жонглюватимемо сірниковими коробками…

— Нічим ви вже не жонглюватимете, — почув я голос, і в кімнату зайшла Женя, тримаючи в руках пакета. Звідти виглядав неперевершений цурпалок краківської ковбаси.

— Голодний? — запитала вона (не ковбаса, звичайно).

Хоча тоді мені могло здатися все що завгодно.

— Ага, — сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. — А що ти там про жонглювання казала?

— Сідай і слухай, — сказала вона. — Слухай і тримайся.

— Так тримати, — не знаю чого, однак пожартував я і вмостився зручніше.

— Зараз буде не так смішно, — погрозливо промовила Женя. — Твій батько помер сьогодні вранці.

Я знав, що такими речами не жартують, тому одразу повірив і мені нестерпно захотілося втратити свідомість — я повалився на ліжко і заплющив очі, але свідомості так і не втратив.

— На, випий.

Женя простягнула мені кварту з коньяком.

Я заперечно похитав головою.

— Води?

— Да, — ледь чутно вимовив я.

Мене потягнуло блювати, і я, заплітаючись ногами в килимках, побіг до туалету, але в останню мить, коли зрозумів, що блювати особливо нема чим, хіба що нікотином, усе відступило, і я, плюнувши в унітаз, повернувся до кімнати.

— Але як? — запитав я.

— Повісився.

— Повісився?

— Ні, не повісився. Повісили.

— Коли?

— Уранці, хвилин через десять, як ти пішов гуляти.

— Але кому треба вішати мого старого? О господи! — закричав я, уявивши, як у нашій квартирі, можливо, не найзатишнішій у світі, але нашій, рідній квартирі висить мій старий.

— Тримайся, малий, — почув я від неї.

— Тримаюсь.

Я намагався видавити з себе усмішку, перетворити все на жарт, урешті, погодитися, що — круто ти мене розіграла! У принципі, я ж й і не знаю майже: можливо, у неї такі жарти, можливо, вона вся така…

— Що кажуть слідчі? Дядя Льоня? — Коли я раптом згадав про владу, мені стало трохи легше, однак чому легше — невже ці кляті щури в уніформі зможуть повернути мені старого, мого дивакуватого батька, продавця квитків у кінотеатрі «Мир»?!

— Слідчі нічого не кажуть. Навряд чи вони знають… А от про Валєру Маркова — знають.

— А з ним що? Це він зробив?

— Ні, - осміхнулася Женя. — Він теж висить, точніше висів, тому я і припустила, що твого старого вбили… Знаєш, тут криється якась загадка. За одну добу вішаються дві людини, два євреї, - це не може бути випадковістю.

— Але ж мій старий не єврей…

— А хто ж? Він єврей. По матері. Хоча мало хто про це знає…

– І я тоді? Я теж єврей?