…Дачка була невелика, затишна, дві спальні, їдальня й кабінет, велика веранда, на кухні — справжня російська плита; на веранді накрили на стіл. Петров відрекомендував молоденького лейтенанта: «Коля Штиков, стенографіст, поки ми готуватимемо ваших до зустрічі, — днів сім на це піде, — надиктуете звіт про роботу, яку ви провели, поетапно, з самого початку, на ім'я секретаря ЦК товариша Кузнецова. Він тепер курирує органи, герой ленінградської блокади, ви з ним незабаром побачитесь, він візуватиме документи на ваше звання Героя. Тоді ж усе спинилося, ми одержали повідомлення, що ви загинули тридцятого квітня…»

…Ісаєв працював тиждень з насолодою; худенький Коля стогнав:

— Рука відпадає, Всеволоде Володимировичу! Пожалійте…

— А раптом від радості в мене серце розірветься? Тоді як? Не можна забирати з собою те, що знаєш, Микольцю, давай помасажую пальці, я дока у масажі.

Ще тиждень, раз по раз, дедалі частіше й вимогливіше, кваплячи підполковника Петрова з переїздом додому, в сім'ю, Ісаєв продовжував працювати: вичитував надиктоване, доповнював, багато переписував, роботою захопився, просив зробити вклейки, сам дивувався з своєї пам'яті, а головне, тому, що було з ним усі ці чверть століття; нарешті, задоволений, підписав труд і підсунув його Колі.

Підполковник Петров продиктував текст, який треба було від руки написати секретареві ЦК Кузнецову: мовляв, прошу ознайомитися з підсумками моєї роботи, якщо потрібні будуть доповнення, я готовий їх виконати.

Потім усміхнувся своєю відкритою, доброзичливою усмішкою.

— І в мене для вас сюрприз, Всеволоде Володимировичу! Завтра їдемо додому. Сьогодні день відпочинку, прощальний банкет з тостами.

Весь день грали в шахи, каталися на човні по невеличкому озеру, Ісаєв дедалі дужче бліднув, і руки стали крижаними; виїхали об одинадцятій.

Коля шепнув:

— Увійдемо з боєм курантів, свято — так справжнє! «ЗІС» мчав безлюдною Москвою, яку Ісаєв не бачив двадцять сім років: зовсім інше місто, багато широких вулиць, але в нових будинках відчувається до болю знайома фундаментальність, така притаманна арійському смаку; звідки нашим архітекторам знати берлінські ансамблі, створені при Гітлерові?!

«ЗІС» летів на червоне світло; нечисленні пішоходи розбігалися врізнобіч, а шофер, чи то розгубившись, а може, аби насмішити пасажирів, чи через те, що помітив яму, крутонув кермо в калюжу й забризкав водою старого чоловіка з собачкою, підполковник з Колею зареготали, і це примусило Ісаєва заново подивитися на їхні обличчя.

— Нічого, обсохне, — сказав Коля якимсь новим голосом, і в цей час «ЗІС» в'їхав у напіввідчинені ворота.

Машину оточили військові, розчахнули двері, першим виліз підполковник Петров, за ним Коля. Підполковник, повернувши до темного будинку, на ходу кинув, показавши на Ісаєва:

— Оформляйте заарештованого.

…А в цей час член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б) Георгій Максиміліанович Маленков їхав в урядовому спец-поїзді до Узбекистану і, припавши лобом до шибки, вкотре вже обдумував, чим він міг викликати такий лютий гнів Сталіна, що той відправив його в азіатське заслання.

Він перебирав подумки всі можливі варіанти, але так і не міг відповісти собі, що ж з ним сталося насправді…

Так, після поїздки по Калінінській та Новгородській областях він повернувся зовсім пригнічений: країна убожіла, голод, безлюдні села, на полях лише кілька жінок, копають картоплю ледве-ледве, сили немає, одягнені в дрантя, які там «Кубанські козаки»!

Так, трошки посперечався з Ждановим: у нинішній час ризиковано відокремлюватись од європейської науки, вона потрібна нам для реального прориву до нового рівня технології, саме вона дасть нам можливість довести до кінця проект у ті строки, які назвав Йосиф Віссаріонович. Пропаганда пропагандою, а промисловість промисловістю, тут заклинання не допоможуть, потрібні реальні потужності, а не ті, про які друкують у переможних газетних реляціях, працюємо на верстатах минулого століття…

Але ж сам Йосиф Віссаріонович останнім часом раз у раз повторює: «Не бійтесь сперечатися, не старайтеся заздалегідь усе погоджувати по кабінетах; бувало, що ми днями й ночами сперечалися з Каменевим, а пізніше з Бухаріним, нічого не сталося, домовлялися добром або на якийсь там час розходилися, шукали компроміс…»

Маленков подумав: «шукали компроміс», посміхнувся: знаємо, чим кінчився «компроміс»… Невже й зі мною він так само розійдеться? А йому що? І не таких ставив до стінки…

Якщо не допоможе Лаврентій — мені кінець; прикро й боляче: у нещасній Росії завжди сподівалися на заступника; холопи; чи захоче Берія врятувати його? Йому не пізно переорієнтуватися на Жданова… Той відтер усіх, блок з ним вигідний кожному…

Я їду в заслання, повторив Маленков, мене кинули в Ташкент, на зміцнення… Єжова теж кинули на зміцнення водного господарства Росії…

За що?! Хто ще вірний йому так, як я?!

І Маленков, припавши ще дужче до шибки, спитав себе: «вірний»? Чи «був вірний»?