Ісаєв відчув тоді щасливе полегшення, заснув без снотворного, але на ранок прокинувся з тією ж самою думкою: «значить, ти все простив? Ти все забув, як тільки тебе поманили пальцем?»

Але тоді він уже знову мав право дискутувати з самим собою, і тому він різко заперечив собі: «Мене поманили не пальцем, я не проститутка, мене відкрито повідомили, що були репресії і що з приходом нового наркома Берії минуле кануло в Лету: Марат — Дантон — Робесп'єр, революція не буває безкровною…»

— Я не відповідатиму на ваше запитання, містер Макгрегор…

Той кивнув, закурив, підсунув Ісаєву «Вінстон», записав відповідь на аркуш протоколу і перейшов до другого запитання:

— Прізвища, імена, роки і місця народження ваших батьків?

— І на це запитання я не відповідатиму.

— Ви член якоїсь профспілки, партії, пацифістської організації?

— Прочерк, будь ласка…

Макгрегор усміхнувся:

— Як мені відомо, поняття «прочерк» властиве тільки тоталітарним державам. Ми дотримуємося традицій. Я мушу записати вашу відповідь.

— Я не відповім і на це запитання.

— Ім'я і дівоче прізвище дружини?

— Я не відповідаю.

— У вас є діти?

— Не відповідаю…

Макгрегор перегорнув сторінку, знову закурив і сказав:

— З найнуднішими запитаннями ми покінчили, тепер перейдемо до діла.

Він відкрив другу папку, вийняв звідти фотографію Штірліца, кимось зроблену в Швейцарії біля пансіонату «Вірджінія», коли він шукав нещасного професора Плейшнера.

— Знаєте цю людину?

— Чимось схожа на мене…

— Але це не ви?

— Ні, це не я.

Макгрегор підсунув папку:

— Подивіться: там є ваші фото у формі, разом з Шелленбергом у Лісабоні, дані з вашої особистої справи, характеристики…

Все правильно: Макс фон Штірліц, штандартенфюрер СС, істинний арієць, відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера, відданий ідеям НСДАП. Характер нордичний, стійкий, спортсмен, зв'язків, які його порочили б, з ворогами рейху не мав, родичів за кордоном нема, прізвища не міняв, ніхто з близьких не був заарештований гестапо…

— Цю людину знаєте? — посміхнуся Макгрегор. — Чи потрібні очні ставки?

— Я б не відмовився від очних ставок.

— Ви їх матимете. Але після того, як ми закінчимо нашу розмову.

— Містер Макгрегор, розмови не вийде. Я не відповім на жодне ваше запитання.

Той похитав головою:

— На одне відповісте: як ви себе почуваєте після такої бридкої подорожі? Прийшли до тями?

— Так. Трохи.

— Лікар не потрібен?

— Ні, спасибі.

— Якщо вас це не обтяжує, то закотіть рукав сорочки, я хочу сфотографувати номер вашого есесівського татуювання.

Ісаєв, повагавшись якусь мить, зрозумів, що відмовлятися безглуздо, закотив рукав, дав сфотографувати татуювання — невивідно-в'їдливу: тисячолітній рейх не допускав навіть думки про можливий крах, усе робилося на віки, міцно.

…А потім у цю кімнату з металевими важкими віконницями ввели штурмбанфюрера СС Ріббе з гестапо — дуже схуд, костюм теліпається, очі порожні, нерухомі, мляві руки висять уздовж тіла.

— Ви знаєте цю людину? — звернувся до нього Макгрегор.

— Так, прекрасно знаю, — монотонно-завчено відрапортував Ріббе. — Це штандартенфюрер СС Штірліц з політичної розвідки, довірена особа бригадефюрера Шелленберга.

— Вам доводилося працювати зі Штірліцем?

— Ні.

— Дякую вам, — з традиційним оксфордським придихом шанобливо мовив Макгрегор, — можете йти до себе.

Потім ввели Воленьку Пімезова, колишнього помічника Гіацинтова, начальника владивостоцької контррозвідки в двадцять другому — останньої обителі білої Росії…

— Знаєте цю людину?

Воленька був на відміну від Ріббе справжнім живчиком з сяючими очима, худий, але не змарнілий, на Ісаєва дививсь із захопленим інтересом:

— Господи! Максим Максимич! Скільки літ, скільки зим! І ви тут!

— Містер Пімезов, — несподівано різко, немовби злякавшись чогось, перепинив його Макгрегор, — будь ласка, без емоцій! Відповідайте тільки на мої запитання! Ви знаєте цю людину?

— Звичайно! Це Ісаєв, Максим Максимович… — Макгрегор звернувся до Ісаєва:

— Вам знайома ця людина?

— Ні.

— Містер Пімезов, — меланхолійно вів далі Макгрегор, — коли, де і за яких обставин ви познайомилися з людиною, яку маєте впізнати?