— У вас тут помилки, — зауважив Ісаєв. — Мені виправити чи ви самі?

Сергій Сергійович раптом зашарівся, як дівчина, але потім обличчя його стало попелястим, блідим, аж синім, він повернувся на своє місце, повільно розім'яв цигарку, закурив і, уткнувшись у протокол, почав вивчати його: слово за словом, букву за буквою; помилок своїх не знайшов чи навмисне не став виправляти їх.

Закінчивши читати перший аркуш бланку допиту, він перевірив, чи замкнені шухляди столу, й сказав:

— З місця не підніматися, до вікна не підходити — все одно перший поверх, я скоро повернусь, продовжимо роботу.

Він повернувся через сорок дві години, коли Ісаєв упав зі стільця.

— Пробачте, будь ласка, — злякано говорив Сергій Сергійович, допомагаючи Ісаєву сісти, — в мене з батьком сталася біда, відвезли до лікарні, я так розгубився, що нікого тут не встиг попередити. Пробачте мені, отаке нещастя, — він підбіг до дверей, відчинив їх і гукнув у порожній коридор: — Юро, подзвони, щоб негайно принесли дві чашки кави й бутерброди!

— Дозвольте мені повернутися в камеру, — попросив Ісаєв. — Я не спроможний відповідати вам…

— А ви думаєте, я приліг бодай на хвилинку? — слідчий відповів стомлено, з якоюсь байдужістю в голосі. — У батька інфаркт, я весь цей час просидів у приймальній палаті, теж ледве на ногах тримаюся… У мене лише кілька запитань, ви вже зберіться на силі…

— Тоді давайте швидше…

— Всеволоде Володимировичу, може, я торкаюся найболючішого, — слідчий зараз був лагідний і трохи розгублений, конфузився навіть, бідолашний хлопець, — скажіть, хто за партійною приналежністю був ваш батько?

— Це все є в моїй особистій справі…

— Вона загинула, ось у чому біда, това… Всеволоде Володимировичу… Згоріла в сорок першому, коли наші архіви вивозили до Куйбишева… Зрозумійте мене правильно, якби ми мали вашу особисту справу, хіба ви тут зараз сиділи б?

А може, справді він каже правду, подумав Ісаєв, відчувши в собі, як з'являється затаєна теплота надії. Тоді зрозуміло все, що відбувається, довіряй, але перевіряй, так начебто говорили…

— Мій батько був меншовиком…

— А я не вірив у це, — зітхнув Сергій Сергійович і якось навіть обм'як. — У голові таке не вкладалося…

— Чому? Інші були часи… Батько у свій час дружив з Іллічем, незважаючи на ідейні розходження.

— До революції?

— Так.

— У які роки? Де зустрічалися?

— Особливо часто в Парижі, в одинадцятому…

— А потім?

— Останній раз у Берні, коли обговорювалося питання про виїзд до Росії, це була весна сімнадцятого…

— Ви були присутні на цій зустрічі? Хто там був?

— Там було багато людей, зустрілись у нас дома: Мартов був, Аксельрод, здається…

— Зінов'єв, — підказав слідчий.

— Звичайно, був і Зінов'єв… А як же інакше? Він же перший з Іллічем від'їжджав, ми — тільки через місяць, з Мартовим…

Увійшов наглядач з підносом, на якому стояли склянки з кавою й чотири бутерброди з ковбасою й сиром…

— Пригощайтесь, Всеволоде Володимировичу, — запропонував слідчий, старанно заповнюючи бланк допиту.

— Давайте якнайшвидше закінчимо, — попросив Ісаєв, — тоді я з'їм бутерброди і ви мене відправите в камеру, а то я просто тут засну…

— Ми практично закінчили, їжте…

Коли Ісаєв підписав бланк, слідчий знову вийшов з кабінету, сказавши, що він подзвонить до лікарні, щоб дізнатись, як здоров'я батька; повернувся наступного дня.

…У ту мить, коли голова Ісаєва падала на груди і він засипав, одразу ж з'являлися два наглядачі:

— Спатимете в камері!

…Сергій Сергійович з'явився стомлений, з синцями під очима:

— Ледь-ледь краще старому, — сказав він. — Ще кілька запитань, і підете відпочивати.

— Тварюка, — тихо мовив Ісаєв. — Ти маленька гестапівська тварюка, ось ти хто. Відповідати на запитання відмовляюсь. Вимагаю, щоб тебе замінили.

— Це як начальство вирішить, — розгублено відповів Сергій Сергійович. — Я доповім, звичайно, а поки що продовжимо роботу: ви жили з батьком в одній квартирі? Формулюю: будучи працівником Чека, ви жили в одній квартирі з меншовиком і не відмежувалися від нього. Так?

А чим він винен, цей нещасний Сергій Сергійович, спитав себе Ісаєв. У країні скоїлося щось таке страшне, що й уявити не можна. Переді мною не людина. У нього в голові органчик, як у щедрінських губернаторів, марно говорити, непробивна стіна. А я загинув. Усе. Якби я один — не так страшно… Але зі мною вони знищать і Сашеньку, і Саньку, тепер я в це вірю.