У тридцять сьомому, коли один за одним зникали ті, хто створював Чека, хто знав його чудово — Артузов, Кедров, Уншліхт, Бокій, Берзінь, Пузицький, — він відчув холодну порожнечу, немовби зовсім порвалася пуповина, що зв'язувала його з тими, з ким починав: з осені тридцять дев'ятого люди з Центру вже взагалі не виходили на нього.

Пакт з Гітлером він сприйняв трагічно, багато пив, шукав виправдання: об'єктивні — знаходив, але серце все одно краялось, воно непідвладне логіці і живе своїми законами в системі таїнства під назвою «Людина».

…Саме тоді Ісаєв заново прочитав книжку Вальтера Кривицького, резидента НКВС у Парижі, який виступив з викриттям Ягоди, Єжова і Сталіна. Ісаєв добре знав Кривицького, він тричі зустрічався з ним у Парижі й Амстердамі під час прогулянки на туристичному катері по тихих каналах, над якими поволі завмирали чайки; тоді його чомусь вразило, що вони не кигикали, як на березі чи в порту, дивно…

Зразу після того, як втеча Кривицького стала сенсацією, в тридцять сьомому ще, Ісаєв затаївся: «якщо він зрадив — значить назве імена Шандора, Треппера і моє». Але ланцюг продовжував функціонувати; відкликали трьох товаришів — мабуть, боялися за них, але потім докотилося, що дома їх розстріляли…

Отже, Кривицький беріг у собі те, що йому диктував обов'язок? Отже, він не відкрив імена товаришів по боротьбі з нацизмом? Отже, справді він пішов з ідейних міркувань? Зраднику розвідці насамперед відкриває імена друзів, а Вальтер же знав Яна, Кіма, та ні словом не згадав про них…

…Кривицького вбили, він забрав з собою імена товаришів, нікого у Європі не схопили; отже, він обрав шлях політичної боротьби проти терору, а не зради?

І все-таки Ісаєв тоді змінив квартиру і ліг на грунт, намагаючись збагнути, чи немає якогось зв'язку з тим, що відбувається дома, й тим, що кожної години затівалося в сірому будинку на Александерплац і в тих конспіративних квартирах, де він міг з'являтися, не викликаючи підозри у керівництва. Він, як ніхто, дуже добре знав внутрішні кордони рейху: «це моє діло, це мій агент, це моя інформація — не здумай до них доторкнутися: власність».

Він помітив радість у РСХА, коли надійшло повідомлення, що на партконференції з ЦК «за погану роботу» вивели колишнього наркома закордонних справ Литвинова; інакше, як «паршивий єврей, ворог НСДАП», його в Німеччині не називали.

Саме тоді в барі «Мексіко», добряче випивши, Шелленберг поманив пальцем Штірліца і, дзенькаючи склянками, аби перешкодити постійному записові всіх розмов, що велися тут за завданням Гейдріха, шепнув:

— Навіщо війна на два фронти?! Сталін же стелеться перед нами! Він капітулював за всіма параметрами! Він підладжується під наші невисловлені бажання, чого ж іще треба?!

Штірліц надіслав шифровану телеграму про це з Норвегії, додавши, що відповідь може чекати лише один день, дав адресу готелю — не свого, а того, що був навпроти. Через п'ять годин неподалік парадного під'їзду зупинився «паккард», вийшли троє; завчено розбіглися на всі боки — розглядали вітрини; той, хто сидів за кермом, поспішив до портьє, пробув там недовго, вийшов, знизав плечима, сів у машину й поїхав; трійця лишилася.

Через десять хвилин Ісаєв зателефонував портьє, назвався Зооле — псевдонім, який тоді знала Москва, спитав, чи не приходив до нього, директора Любекського відділення банку, пан, невисокий на зріст у бежевому капелюсі.

— Він тільки-но пішов, пане Зооле, дуже шкодую! Якщо хочете, я пошлю по нього? Може, він ще жде таксі.

— Ні, спасибі, — відповів Штірліц. — Пошліть вашу людину в готель «Метрополь», це навскоси, нехай залишить у портьє листа мого друга — він же приніс мені лист?

— Він переді мною, пане Зооле, зараз він буде у «Метрополі».

У шифролисті говорилося: «Спасибі за дуже цінне повідомлення. До Берліна вам повертатися ризиковано, подзвоніть у посольство, назвіть себе і залиште адресу, про вас подбають…»

Через півгодини Ісаєв, зламаний і розчавлений, виїхав на аеродром і взяв квиток до Берліна…

А може, справді у країні сталося найстрашніше, і до влади прийшли ті, хто хоче Гітлера? Хто ж хоче його?

І він не наважився тоді дати відповідь на це запитання — жалюгідно, приголомшено, з відчуттям мерзенної гидливості до самого себе…

…Куди б я звідси не втік, сказав він собі тоді, розуміючи, що вкотре вже виправдовує себе, вимолюючи у самого себе індульгенцію, мене всюди сприйматимуть як оберштурмбанфюрера СС, ворога, нациста, згубника демократії… Мене позбавили права сказати, хто я насправді, тому що вороги почнуть кампанію: «гестапо й НКВС уміють співробітничати навіть у розвідці: сумісність»… Вальтер Кривицький пішов чистим… Я служив у РСХА, я замараний тим, що ношу руни в петлицях і маю есесівську наколку на руці…

А тепер, сказав він собі уже в Берліні, тепер треба зробити все, щоб повернутися — нелегально — додому. І знищити там тих, хто зрадив минуле. Це найвища форма злочину — зрада минулого. Цього не прощають. За це карають на смерть… Ти здатен на це? Чи ти боягуз, запитував він себе вимогливо, з безсилою люттю.

Ця думка без упину крутилася в ньому до того дня, поки він не прочитав фрагменти плану «Барбаросса», а потім, у березні сорок першого, одержав шифровку з Центру, яка спочатку злякала його, бо ніхто не знав його нової адреси: «Ситуація в Югославії складається критична, ворогів народу, які провокували дома репресії, ліквідовано, просимо включитися в активну роботу».