— Що у вас є на Ісаєва? — спитав Берія.

— Звернення до Кузнецова й Лозовського, — відповів Деканозов. — Тобто зв'язок з ворогами… З майбутніми ворогами народу… Це перше. Зізнання, що він є прибічником Тіто, — два… Решту досить незграбно зробив Влодимирський, він тепер, — Деканозов посміхнувся, — «Аркадій Аркадійович»… Маємо зізнання, що зустрічався з Троцьким, називав його «вождем РСЧА»… Курить фіміам Тіто… Є зобов'язання «працювати на англійців», підібрано квітневі шифровки з Берліна, щоб ми переказували гроші на його ім'я у Парагвай…

Берія досадливо перебив Деканозова:

— Якщо мене не зраджує пам'ять, Меркулов вважав це грою…

Комуров зітхнув:

— До речі, він ще там, у Південній Америці, в нашому посольстві просив, щоб ми негайно забрали Мюллера, давав координати… Але ж сидять на місцях анкетні йолопи, що для них Мюллер?!

— Хто призначав цих людей? — спитав зацікавлено Берія.

— Ми, Наркомат закордонних справ, — відповів Деканозов. — Але є віза Абакумова.

— Підготуйте мені записку, — сказав Берія.

…На дачі і в своєму особняку на вулиці Качалова Берія не боявся підслухування (точніше, не в такій мірі, щоб непорушно уникати ризикованих розмов), оскільки запрошував до себе Курчатова, реабілітованого Ландау, Мікуліна, інших учених, він увів в особисту охорону свого інженера, який контролював можливість проникнення «ворожих технічних спецслужб»; абакумівські «жучки» знайшли б неодмінно; в Кремлі така профілактика була неприпустима — хоч Сталін давно вже не жив тут, перебравшись на Близьку дачу, але працювати приїжджав сюди — негайно настукали б…

І все-таки Берія, коли сів за стіл, машинально ввімкнув приймач і розмову продовжив, бо в голові його щось зріло, важко, похмуро крутилося, немов жорна гігантського млина приладнувалися одне до одного…

Валленберг цікавив його такою ж мірою, як і Сталіна; Швеція й досі вимагала повернути викраденого дипломата; взимку сорок п'ятого посол у Стокгольмі Олександра Коллонтай, та й сам Деканозов запевнили шведські власті, що Валленберг перебуває в Будапешті під охороною радянських військ; як тільки закінчаться вуличні бої, його відправлять додому, немає ніяких підстав для занепокоєння.

Але Абакумов вивіз Валленберга до Москви; швед справді нічого не знав, крім того, що переговори з нацистами про врятування приречених в'язнів концтаборів ведуть і американці в Швейцарії.

Абакумов навалився на Валленберга з усією люттю, на яку був здатен, нещасний опинився в госпіталі, а шведи вимагали відповіді від Москви, до Сталіна звернувся міністр закордонних справ Трюгве Лі, який мав стати генеральним секретарем Об'єднаних Націй.

— Що зі шведом? — роздратовано спитав Сталін, викликавши Берію. — Чому Коллонтай сказала, що він у нас? Він справді тут? Якщо дійсно був гестапівським агентом — виведіть на процес, запросіть пресу, знайдіть свідків, не мені вас учити…

Але невдовзі вибухнула чергова криза в Берліні, не до шведа; потім Берія акуратно відійшов од Луб'янки, а тепер — у зв'язку зі справою цього банкіра — Ісаєв обіцяє опублікувати книгу про розмови Деканозова з Герінгом і Риббентропом… Деканозов — його людина, сидів у Молотова зрештою як зв'язковий; отже, якщо книжка справді вийде, буде завдано удару по ньому, Берії, бо він — прямо чи опосередковано — керував роботою апарату, коли цей чортів Штірліц був у рейху, єдиний укорінений у РСХА…

— Ну гаразд, — вислухавши гостей, замислено мовив Берія, — а що, власне, він міг знати про нас, крім дівок Деканозова і його розмов з Герінгом? Що нам Герінг? Відмовимося, та й годі! Фальсифікація історії, провокація панів імперіалістів! На дівок зовсім відповідати не будемо, брудні плітки. Що він міг знати ще?

— Він міг знати все про операцію по усуненню Лейби, — сказав Комуров.

Берія нахмурився, не відразу його зрозумівши, потім посміхнувся:

— Троцького, чи що? Лейба… Скільки мільйонів коштує нам цей Лейба… Ну написав Лейба книжку про Хазяїна — гидку, наклепницьку, надрукували її, а який результат? Пшик! Нуль! Розумні люди навіть повернули її на нашу користь: «Смертельний ворог диктатора пише про цього з повагою»…

— Він може знати й напевно знає про наші ділові підходи до Гітлера з тридцять п'ятого, — сказав Деканозов.

— Ви маєте на увазі Дадіані?

— Так…

— Ще щось?

— Секретні протоколи, підписані Молотовим і Ріббентропом, знищення нашої агентурної сітки в Німеччині, наказ про припинення роботи по націонал-соціалізму… — Деканозов зітхнув. — Він знає багато, Лаврентію Павловичу… Він пересікався з Орловим, який зник з Іспанії і якого ми не можемо знайти… Орлов знав таке, від чого волосся дибом стане, якщо він відкриє це…

— То примусьте цього Ісаєва розповісти, що він написав! — Берія не міг приховати роздратування. — Чи розучилися працювати?!