Шрифт:
— Він не розвалиться, — впевнено сказав Комуров. — Варіант Постишева.
— А фармакологія навіщо?! — Берія почав їсти смажене порося. — Візьміть показання, викупіть його рукопис, невже важко скласти план і здійснити його? Грошей не пошкодуємо, гроші вирішують усе.
— Лаврентію Павловичу, тут особливий випадок, — знову, заперечив Деканозов. — За словами Ісаєва, рукопис у сейфі, в Лос-Анджелесі… Його друзі й адвокати мають право віддати папку тільки йому і лише в Америці…
— А якщо він блефує? — спитав Берія. — Ви таке допускаєте?
— А якщо його книжку все-таки надрукують?
Берія посміхнувся:
— Боїтесь, розкажуть про ваших берлінських дівок? За це Хазяїн справді спустить сім шкур…
— Але ж подання на мене, як на посла в рейху, писав не Молотов, а ви…
Берія неквапливо доїв порося, відставив тарілку і, добре витерши руки туго накрохмаленою серветкою, неголосно сказав:
— Товаришу заступник міністра закордонних справ, але ж у порядних людей це називається шантажем. — І, перейшовши на крик, вигукнув: — А ну, геть з-за столу, мамапгалі! Геть звідси!
Деканозов повільно підвівся, вийшов з-за столу і, згорблений, принижений, покинув кімнату.
— Що ти пропонуєш? — Берія звернувся до Комурова.
— У нас його дружина й син. Не те щоб дружина — мати його сина, так точніше… Але вона старуха, з нею перестарались… І з сином також, хлопець збожеволів… А цей Владимиров відмовляється працювати з Валленбергом, якщо ми не дамо йому побачення з сином…
— Він росіянин?
— Так.
— А якщо відпустити його бабу й придурка?
— По-перше, він не повірить… По-друге, він каже, що має періодично запрошувати американців, аби вони не опублікували його матеріалів…
— Ну й що, нехай! — розлютився Берія. — Плювати ми хотіли!
Комуров похитав головою:
— Перші тижні він сидів у нас на дачі й диктував про свою роботу, Лаврентію Павловичу… У нього такі виходи, яких немає й не було ні в кого з наших… Те, як він описав убивство Рема і Штрассера, — всього кілька абзаців — цілком проектується на справу Кірова… І це він писав не в камері, а на дачі, чекаючи, коли ми «підготуємо» сім'ю до зустрічі… Я прихопив з собою розшифровку. — Комуров вийшов у хол, узяв з папки рукопис, віддав Берії. — Він був знайомий з Каменевим, Бухаріним, Крестинським; Дзержинський справді підписував на нього накази, і що — найнеприємніше — ми знайшли подання Дзержинського на Червоний Прапор цьому Владимирову-Ісаєву… І Указ ВЦВКу… Ми знайшли це тільки вчора…
— Їдь на господарство, — сказав Берія. — Рукопис я подивлюся… Деканозі передай, що прийму через тиждень, але щоб він не входив до мене, а рачки повз… Ісаєва посади до Валленберга…
— А чи варто?
— А що? Слабий швед?
— Так.
— Але голова варить?
— Аж занадто.
— Чудово. Пиши не те що кожне їхнє слово, а навіть зітхання. У неділю буду готовий до розмови, — і Берія показав очима на папку Максима Максимовича.
…У Кремль Берія не повернувся: не міг відірватись од роботи Ісаєва; закінчив о п'ятій ранку, довго ходив у своєму сосновому бору, досадливо махнувши Саркисову і двом охоронникам, щоб ішли геть, — безперервно маячили за ним зачаєними тінями.
«Але ж тільки одна людина, якщо дати їй пістолет у руки, пустить кулю в лоб Старця, — дуже повільно, лякаючись самого себе, Берія вимовив ці страшні слова й знову оглянувся, чи не зірвалося з язика. — Ось він, порятунок від божевільного деспота! Ось яку комбінацію розіграти б! Ось що сунути б Абакумову!»
Ах, Єгоре, Єгоре! Як же не вистачає тебе, Маленков! Сам-один я, один…
Отоді він і сказав собі; «Ісаєва до такого діла треба готувати заздалегідь, а от якщо я не поверну до Москви Маленкова, — найближчим часом, — моя кар'єра закінчена, Старець став повним психом, настрій змінюється п'ять разів на день, жах…»
11
Наступного дня Ісаєва перевели в іншу камеру; не встигли наглядачі зачинити двері (його зразу здивувало щось у цій камері), як стрімка, мов постріл, здогадка відторгла здивування: перед ним був виснажений, посивілий, лимоннолиций Рауль Валленберг.
Він стояв під віконцем, що ледь пропускало світло, притулившись до стіни так, неначе хотів утиснутися в неї, зникнути, і невідривно дивився на двох наглядачів: в очах у нього був жах, що змінився важкою ненавистю.
Тільки одвівши погляд від обличчя Валленберга, Максим Максимович зрозумів, що його здивувало: стіни і навіть двері були оббиті повстю; койки-дерев'яні, розхитані, мабуть, в'язень намагався розбити голову об стіну, подумав Ісаєв, нещасний хлопець…
— Здрастуйте, — сказав він по-російськи.
Валленберг мовчки кивнув.
— Російської ще не вивчили?
Валленберг, не розуміючи, знизав плечима, уважно вдивляючись в обличчя Ісаєва; потім спитав по-німецьки:
— Ми не могли з вами десь зустрічатись?