Усю ніч Сашові снився один і той же сон. Буря. Величезні хвилі кидають човен барби Тодорія. Доменіка сидить за кермом. Хвиля відносить човен. Сашо кидається вслід за човном, довго шукає його і в розпачі повертається на берег. Стомлений і знесилений, він виходить із води, і тут із-за дюн вискакують Доменіка з Марією й регочуть з нього… Сашо розумів, що все це справжнісінький сон, але йому було надзвичайно приємно. І коли хлопця рано-вранці розбуркали, він мав кислий вигляд і був страшенно невдоволений. А тут іще й Колка почав як на зло заїдатись:

— Сонце, а що то за Доменіка, га? Ти мені всю ніч спати не давав, — загигикав він задерикувато й почав передражнювати Саша голосом потопаючого: — «Доменіко!.. Доменіко!..» Чи то бува не дочка Мортія Дражева?

Всі сміялися весело й від щирого серця, але це образило вразливого хлопця. Нічого не сказавши, він швидко вийшов з хати.

«Диваки! І чого б я сміявся! Наче самі ніколи не… Заздрять, чорти! А втім, чому тут можна заздрити», розпачливо подумав Сашо. Правда, останнім часом, зустрічаючись на шкільному подвір'ї чи в коридорах, вона випадково відповідала на його погляди, але це ще нічого не означало. Воно б, може, й мало якесь значення, та Сашо, хоч і славився в класі й серед екіпажу винахідливістю, не наважувався підійти до дівчини. Вже цілий рік учились вони разом, в одній школі, а в нього невистачало сміливості навіть глянути на неї. Він робив це потай і при цьому весь тремтів. Інколи в ньому розгорялися такі гарячі почуття, що він не міг стримувати себе і цілими днями блукав, мов темна хмара, і тільки робота біля старої барки його розважала, та й то ненадовго. Матері спочатку здавалося, що син хворий, вона навіть на рентген його повела, та потім догадалась, у чому справа. Бідолашна! Чим могла вона йому допомогти? Безнадійне кохання ще дужче розпалило його природну мрійливість, і Сашо несподівано для самого себе почав писати вірші. Вони були кострубаті й незграбні, але сповнені сильних і чистих почуттів.

Сашо приховував од усіх це своє уподобання, та, помітивши в ньому несподівану хворобливу тягу до літератури, хлопці второпали, в чому справа. Колка негайно при всіх назвав його дезертиром, Андрій йому співчував, а Максим, схильний теж до глибоких і міцних захоплень, одразу догадався, що йдеться про Доменіку.

Це його неприємно вразило, бо Максим і сам задивлявся на смугляву красуню, але силою волі стримував своє серце, — не міг примиритися з фактом, що вона — дочка Мортія Дражева, колишнього комерсанта, власника бакалійної крамниці. До того ж він знав про різні дивовижні темні чутки, пов'язані з його жінкою, матір'ю Доменіки, Максимів батько боровся за робітничу справу і сидів у тюрмі, сам він був членом спілки робітничої молоді і вважав, що захоплення якоюсь буржуйкою не гідне цього великого звання. Йому навіть і на думку не. спадало, що Доменіка не винна, а коли іноді і думав щось таке, то одразу ж згадував її батька, і вся ненависть до Мортія та подібних до нього переходила на дівчину з маслиновими очима. І все-таки це не була справжня ненависть. Можливо, це було презирство, а вірніше — страх доторкнутися до чогось, хоч і хорошого, але чужого, що викликає неприємні думки.

З барки він помітив, що Сашо зупинився біля якихось дівчат, впізнав Доменіку, і гостра й противна хлоп'яча заздрість ужалила його прямо в серце. Максим схаменувся. Сплюнувши без видимої причини за борт, хлопець сам собі сказав: «Нічого не вдієш. Сашові випала доля. Він і віршики складає…» І докорив сам собі, що погано думає про свого товариша. Сьогодні вранці він цілком зрозумів почуття Саша і чи то з жалю до самого себе, чи й справді за діло, гримнув на Колку:

— Слухай! Прикуси язика!

Колка здивовано глянув на нього:

— Чи ти ба! З яких це пір ти записався в «панянки»?

— Баба твоя панянка! — грубо відповів Максим. — Не сунь свого носа в чужі справи!

— А я тобі кажу, що це справи не чужі, а наші! — огризнувся Колка. — Якщо він — член нашого екіпажу, то, значить, нас повинно цікавити, хто йому голову морочить!

— Не треба так говорити, — лагідно втрутився Андрій. — Нічого ж не сталося.

— Сталося чи ні, а для мене досить факту, що Сонце волочиться за якоюсь буржуйкою! — випалив Колка те, про що вони відкрито не наважувались говорити між собою.

— Її батько, можливо, й гад, але Доменіка не має з ним нічого спільного, — взяв дівчину під захист Андрій. — У тебе, Колка, короткозорість.

— А в тебе куряча сліпота!

Добре, що ввійшов бай Нако, інакше сварка тривала б ще довго.

«Чого це вони наїжилися?» подумав капітан і, сказавши, що йде на роботу, запитав хлопців, що вони мають намір робити.

— Побачимо… — ухилився од відповіді Максим, який ще й досі був під впливом суперечки. — Підемо погуляємо….

— Ну… гуляйте… Люди вільні…

— Що ти цим хочеш сказати? — наїжився Максим.

— Хіба ж я знаю?.. Чув, ніби нагородити вас хочуть…

— За що? — накинувся на нього Андрій.

— За каву.

Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Ці Сашові пригоди відволікли їх увагу від найголовнішого. Тепер, перебиваючи один одного, вони почали задавати капітанові питання. Посміхаючись, він почекав, поки хлопці вгамуються, й розчаровано зітхнув:

— Шкода. Втекла пташка. Кава зникла. Не пощастило покуштувати.

Хлопці поприкушували язики. Сашо почув останні слова, переступаючи через поріг у хату. Максим гнівно тупнув ногою об підлогу.

— Чорт! Ех, коли б не та буря!

— Буря бурею, а ви надто довго збиралися, — роздратовано гукнув Колка. — Треба було зразу ж повернути назад. От вам і кава! — Сердитий Колка вискочив надвір.

Бай Нако намагався було їх заспокоїти, але, зрозумівши, що це марна трата зусиль, — та й сам він був незадоволений, — подався до свого корабля. Поснідавши, похмурі хлопці пішли й собі на пристань.