Во храмі помолились богу

І веселенькі у дорогу

Додому рушили вночі

По холодочку.

Виростали І вкупі вчились, ростучи,

Святиє діточки. Пишались

Святиє тії матері

Своїми дітками. Із школи

Путем терновим розійшлись

Обидва. Божії глаголи,

Святую правду на землі

І прорекли, і розп'ялись

За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню,

А твій меж люди. А за ним,

За сином праведним своїм,

І ти пішла. В старій хатині

В чужій покинула його,

Святого Йосипа свого!

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Бо за сином

Святая мати всюди йшла,

Його слова, його діла -

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На сина дивлячись. А він

Сидить, було, на Єлеоні,

Одпочива. Єрусалим

Розкинувсь гордо перед ним,

Сіяє в золотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський золотий плебей!

І час, і два мине, не встане,

На матір навіть не погляне

Та аж заплаче, дивлячись

На іудейськую столицю.

Й вона заплаче, ідучи

У яр по воду до криниці,

Тихесенько. І принесе

Води погожої, і вмиє

Утомлені стопи святиє,

І пити дасть, і отрясе,

Одує прах з його хітона,

Зашиє дірочку та знову

Під смокву піде. І сидить,

І дивиться, о всесвятая!

Як син той скорбний спочиває.

Аж ось і дітвора біжить

Із города. Його любили

Святиє діточки. Слідком

За ним по улицях ходили,

А іноді й на Єлеон

До його бігали малії.

Отож прибігли. «О, святії!

Пренепорочниє!» - сказав,

Як узрів діток. Привітав

І цілував благословляя,

Погрався з ними, мов маленький,

Надів бурнус. І веселенький

З своїми дітками пішов

В Єрусалим на слово нове,

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп'яли!

Як розпинать його вели,

Ти на розпутії стояла

З малими дітьми. Мужики,

Його брати, ученики,

Перелякались, повтікали.

«Нехай іде! Нехай іде!

Отак і вас він поведе!» -

Сказала дітям. І упала

На землю трупом.

Розп'ялась

Твоя єдиная дитина!

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет отой пішла!

Вдову давно вже поховали

В чужій, позиченій труні

Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька! Такий

Талан твій латаний, небого!

Брати його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І ти їх мусила збирати…