Що на розпуття не прогнав.

А то б цеглиною убили -

Якби не вкрив, не заховав!

В Єрусалимі говорили

Тихенько люде, що стяли

У городі Тіверіаді

Чи то якогось розп'яли

Провозвістителя месії.

«Його!» - промовила Марія

І веселесенька пішла

У Назарет. І він радіє,

Що наймичка його несла

В утробі праведную душу

За волю розп'ятого мужа.

Ото вони собі ідуть,

Прийшли додому. І живуть

Повінчані, та не веселі.

Тесляр колисочку дебелу

Майструє в сінях. А вона,

Пренепорочная Марія,

Сидить собі коло вікна,

І в поле дивиться, і шиє

Малесеньке сороченя -

Комусь-то ще?

«Хазяїн дома?
–

Надворі крикнуло.- Указ

Од кесаря, його самого,

Щоб ви сьогодня, сен же час!

Ви на ревізію у город,

У город Віфлеєм ішли».

І зник, пропав той тяжкий голос.

Тілько руна в яру гула.

Марія зараз заходилась

Пекти опрісноки. Спекла,

В торбину мовчки положила

І мовчки за старим пішла

У Віфлеєм. «Святая сило!

Спаси мене, мій боже милий!» -

Тілько й промовила. Ідуть,

Сумуючи собі обоє.

І, вбогії, перед собою

Козу з козяточком женуть,

Бо дома ні на кого кинуть.

А може, бог пошле дитину

В дорозі; от і молоко

Сердешній матері. Скотина

Іде пасучися, рядком

Ідуть за нею батько й мати

І починають розмовляти

Поволі, тихо. «Семіон Протопресвітер,-

Йосип мовив,

Такеє-то пророче слово

Сказав мені: «Святий закон!

І Авраама, і Мойсея!

Возобновлять мужі єсеї.

І каже: - Поти не умру,

Поки месію не узрю!»

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде!» -

«Вже прийшов,

І ми вже бачили месію!» -

Марія мовила.

Найшов

Опріснок Йосип у торбині.

Дає та й каже: «На, моя дитино,

Поки що буде, укріпись,

До Віфлеєма не близенько;

Та й я спочину. Утомивсь».

Та й сіли на шляху гарненько -

Подудновать. Отож сидять,

А сонце праведне швиденько

Додолу котиться. І глядь!

Сховалося, і смеркло в полі.

І диво дивнеє! ніколи

Ніхто не бачив і не чув

Такого дива. Аж здригнув

Святий тесляр. Мітла з востоку

Над самим Віфлеємом, боком,

Мітла огненная зійшла.

І степ, і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,

Марія сина привела.

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

І, пресвятая, неповинна,

За нас, лукавих, розп'ялась!

А недалеко край дороги

Отару гнали чабани

Та й їх побачили.

Небогу, її й дитяточко взяли

І у вертеп свій принесли,

І чабани його убогі Еммануїлом нарекли.