Отож вони якось зійшлись

Вночі круг тебе сумовати.

І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись.

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур'яні

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру. І вінчали,

Як ту царицю… Розп'яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти…

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

[27 жовтня - 11 листопада 1859, С.-Петербург]

ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ

Посаджу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку, і грушеньку,

На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть.

Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими.

А я буду груші рвати,

Діткам подавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти:

«Тойді, серце, як бралися,

Сі древа садив я…

Щасливий я!» - «І я, друже,

З тобою щаслива!»

19 ноября [1859], С.-Петербург

ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ (

ГЛАВА 19)

Восплач, пророче, сине божий!

І о князях, і о вельможах,

І о царях отих. І рци:

«Пащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?

А потім з вас, щенят зубатих,

Зробились львичища! Людей!

Незлобних, праведних дітей,

Жрете, скажені!.. Мов шуліка

Хватає в бур'яні курча,

Клює і рве його. А люде…

Хоч бачать люде, та мовчать.

Отож львеня те дике! люте!

Підстерегли його, взяли

Та, закувавши добре в пута,

В Єгипет люде одвели -

На каторгу. А люта мати!

Спустила друге бісновате

Своє скаженеє звіря.

Та вже такого сподаря,

Що гради й весі пожирало.

Земля тряслася, трепетала

Од реву львичища твого.

Окули люде і цього.

Заперли в щелепи удила

І в Вавілоні посадили

В тюрму глибоку. Щоб не чуть

Було на світі того рику

Самодержавного владики,

Царя неситого…

Минуть,

Уже потроху і минають

Дні беззаконія і зла.

А львичища того не знають,

Ростуть собі, як та лоза

У темнім лузі. Уповають

На корінь свій, уже гнилий,

Уже червивий, і малий,