А потім гостя молодого

Просила, ніби повела

Очима в кущу. Принесла

Води погожої з криниці,

І молоко, і сир козлиці їм на вечерю подала.

Сама ж не їла й не пила.

В куточку мовчки прихилилась

Та дивувалася, дивилась

І слухала, як молодий

Дивочний гость той говорив.

І словеса його святиє

На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!

«Во Іудеї не було,

Промовив гость,- того ніколи,

Що нині узриться. Равві!

Равві великого глаголи

На ниві сіються новій!

І виростуть, і пожнемо,

І в житницю соберемо

Зерно святеє. Я месію

Іду народу возвістить».

І помолилася Марія

Перед апостолом.

Горить

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію…

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

Жде його Марія

І ждучи плаче, молодії

Ланіти, очі і уста

Марніють зримо. «Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зельний, наша красота!
–

Промовив Йосип.- Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то…- Й не вимовив: уб'ють

На улиці.- І заховаймось

В своїм оазисі». І в путь

Марія нашвидку збиралась

Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собі ідуть,

Несе з торбиною на плечах

Нову коновочку старий.

Спродать би то та молодій

Купить хустиночку до речі,

Та й за повінчання оддать.

О старче праведний, багатий!

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати

Нам возвістилася. Якби

Пречистій їй не дав ти руку -

Рабами б бідниє раби

І досі мерли би. О, муко!

О, тяжкая душі печаль!

Не вас мені, сердешних, жаль,

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє. Уб'ють,

Заріжуть вас, душеубійці,

І із кровавої криниці

Собак напоять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лукавий?

Хоч би прийшов та подививсь

На брак той славний і преславний!

На брак окрадений! Не чуть,

Не чуть ані його, ані месії,

А люде ждуть чогось і ждуть,

Чогось непевного. Маріє!

Ти, безталанная, чого

І ждеш, і ждатимеш од бога

І од людей його? Нічого,

Ніже апостола того

Тепер не жди. Тесляр убогий

Тебе повінчану веде

В свою убогую хатину.

Молися й дякуй, що не кинув,