Мідних Буків - слухати байки про вуйкові походеньки.

Замолоду вуйко Юлік працював лісником у Вовчу-хівському лісництві - ще тоді, коли. Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав - тоді, коли. На антресолях вуйко переховував поношені «вельвети», солідну підшивку

журналів «Ровесник» і кілька тек вирізок зі статтями про монстрів гард-року -

на незабудь про тоді, коли.

75

її вуйко був СТРАШНИМ ХІПІ - теж тоді, коли. І, ясне діло, він завжди був

ПРОТИ.

(принаймні, тоді, коли)

Різниця у ЗО років дозволяла вуйку Юліку переповідати Терезі власне життя у

манері «знайди дві тисячі сто сімдесят п'ять відмінностей».

Байки були щоразу іншими - і щораз правдивішими, натурально. Для Терезки не

існувало кращого реляксу, ніж довіритися вуйкові у тих невинних, безглуздих

побрехеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що рот

мимоволі розпливався у посмішці: мовляв «Ну-ну... та ні, чому ж не вірю -

вірю, тільки от...»

Останніх років зо три у думах вуйця Юліка витав гнилісний дух мейнстриму. Він

влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, коли

одружився на тутешній училці - місцевому генетичному курйозі з чорними

рухливими брівками довкола рота, які він (курйоз) регулярно голив Юліковою

бритвою.

До дітей у них справа не дійшла. Вуйкова половинка, цьоця Настя, зосередилась

на тому, аби поскорше покінчити з неспокійним хіпівським минулим її хатнього

зайчика.

Зайчика, бля.

Того ж вечора, коли я підсунув Температурі записку (розраховуючи на зовсім

іншу реакцію - більш невротичну), дівчисько-феномен вразило мене своєю

твердістю. Бо мало хто, закрапавши «плазму» вперше, наважиться фокусувати

силу зору на безжальності. Тим часом кожен, хто спостерігав за Терезчиними

діями, упевнився, що вона дійсно ходячий феномен.

Так от. Дівчисько-феномен спакувало у наплічник дощовик, наготувало

«карпатські» черевики (які вдягало тільки тоді, коли їхало в гори), перевірило, чи заряджена

76

плівка у фотоапараті (про який воно у найпотрібніші хвилини завжди забувало) і докинуло пару книжок з геометрії.

Потім Терезка стояла на балконі, перехилившись через перегородку, крутила

задом і мугикала якусь мелодію. Часом завмирала і дослухалася, як матюкаються

і копають м'яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах осиних яблук. На думі

чогось було так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем. Пахло

далекими вітрами з моря.

У місто прибувало солоне повітря з Антарктиди.

Терезка спробувала уявити, як воно там: неозорі пласти білого, і тільки де-

не-де темні плями проталин. Антарктида нагадувала їй про «плазму».) БІЛЕ

Чим холодніше ставало надворі, тим тихіше робилося їй на душі. Коли на

балконі стало зимно стояти босою, вона вилізла з ногами на ліжко. Підлогу

надалі вкривали підручники з хімії, походження яких залишалося невизна-ченим.

Кульковою ручкою Температура малювала на ковдрі великого полярного моржа.

Потім пішла у туалет. Почалися місячні.

Вночі було зимно і пахло морем. У кімнату крізь неза-чинену кватирку залетіло

аж вісім сонечок.

Терезка і станція «Бескиди»

Вагон, у якому їй довелося їхати до самих Мідних Бук, був забитий тхнучими

сутностями без форми та імені, що тіснились по п'ятеро на полиці; страшні

чорні мадяри, схожі на переспілу ожину, голі по пояс, вусаті, з кудлатими

животами, сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених

відрубаними головами, курили, а хрестики на

77

їхніх шиях від поту ставали гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал

прямісінько в пекло, звідки ці функціонери Люципера й приперлися на перекур.

На перон вона вийшла з помітним полегшенням. З гір тягнуло холодом.

Ноги її вже відчували втому.

Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. За останні три години

блукань горами її наплічник відчутно полегшав - там залишалося якихось три