І тільки Господу молюсь.

Я КІНЬ. Я НЕ ТЯГЛО. Я ДОБРОЇ ПОРОДИ.

Як борозенний віл — тягну, тягну, тягну.

О Боже мій! А в світі ж є народи,

своїм великим знаючі ціну.

А тут, добивши слово до сколотин,

Всяк хоче правду виказать свою.

І я, обляпаний болотом,

В чиїх очах невронений стою?

НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.

Кричати звикли — "слава" та "ганьба".

Злиденний дух, прикутий до корита,

лише ногами правду розгріба.

ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,

де лиш горби вклоняються горбам.

Як там я вчив ще змалку по-латині:

"Гублю себе, коли служу рабам!"

НЕ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ МЕНЕ

ВИДІННЯ ЛІТ МОЄЇ СЛАВИ.

Хіба що, може, трохи кави.

А весь той блиск, ті златоглави,

усе те пишне і гучне

не переслідує мене.

Я в ці руїни душу доволік.

Тут, певно, вже й кінчатиму свій вік,

повержений чужими і своїми.

А нащо всі ті спогади здались?

Це як спитать:

чи сниться цим руїнам —

вони були фортецею колись!

УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ

Життя за мною браму зачиня.

Я вже й обжився. Маю троє коней —

ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня

ВЖЕ Й ДЖУРА МІЙ ДО ТИШІ ТУТ ЗВИКАЄ.

І коні забувають про сідло.

Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.

Дорогу не забув? Утрапиш в те село?

А він мовчить і держить страж ночами.

А він мовчить, затявся раз на все.

То десь сомів наловить під корчами,

то зайця десь вполює принесе.

МЕНІ ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.

Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.

І тільки тихо лопнула струна

десь на бандурі на суху погоду.

ПРОЙШЛИ ДОЩІ — ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.

Душа гортає тисячі причин.

І чим я, чим я, чим

поразку цю спокутую?

Свою провину виправдаю — чим?!

Що зброя в короля не те що наші пристрої?

Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?

А я мав жменьку турків із Силістрії

та Тугай-бей ногайців нам привів.

Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?

Татари добрі воїни. А він —

аби набрать невільниць для гаремів.

Це хан-здобичник, воїн не для війн.

Що наше поле тужить за сівбою?

Що коні харапудяться в грозу?

Що в тих походах — поки діждеш бою —

возами хворих з табору везуть!

Що я мав привід для тяжких суґестій?

Що чув прилюдне глузування й сміх?

Принижений, покривджений на честі,

я переможцем бути вже не міг.

Що був туман? Що третій год розруха?

Що військо потерпало від дощу?

Кому скажу і хто мене послуха?

Чи ж думав я, що край занапащу?!

ДУМКАМИ ЗА НІЧ ДУШУ НАТОМИВ.

Ліси шумлять, моє зелене віче.

І знов той самий півень-будимир.

Села нема, а півень кукуріче.

Ізвідки б то? Усе ж тут поруйноване.

Нема притулку півню ані псу.

Лиш дикі звірі в заростях зіноваті

незриму здобич іклами пасуть

Та кози, недострелені панами,

усе ще ходять вільно табунами.

Стоїть в підзамчі здичавілий сад.

Двори стоять вже не двори, а згадка.

Було село димів на п'ятдесят,

тепер хоча б одна-єдина хатка!

Лиш на хресті зотлілий вже рушник

кудись летить у вирій піднебесний

Знущання. Знищення. І зник

народ замучений і чесний.

ЦЯ ТІНЬ ВІКІВ — ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.

Учора обійшов її кругом.

Надибав хатку. Дві віконні рами

обтягнуті свинячим бордюгом.

На живоплоті глечики взірчасті.

В подвір'ї світить ребрами гарба.

І курка глинястої масті

вівсяне триння розгріба.

А ось і той, що будить мене вранці.

Тут навіть пес на мене загарчав.

Це, значить, я. А це мої підданці —

єдиний позосталий тут гончар.

Дідусь бурчить, як завше дідугани.