Врочисто говорив, аж мліли вусачі.

Той нунцій роздавав полякам індульгенції.

А наш Іоасаф усе святив мечі.

ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.

Первосвященик мій, в миру анахорет.

Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,

коли нас відтіснили, він вийшов наперед.

Він їх спиняв хрестом. Він заклинав.

І джура

не встиг його прикрити, бо ворог осадив.

І найманець, чужак, якась продажна шкура,

мечем йому той хрест у груди вгородив.

Він так там і лежав.

І в день свого тріумфу, —

розказував Шрамко як чув із людських вуст, —

туди прийшов король і зняв свого треуха:

серед мерців лежав у митрі Златоуст.

І навіть цей король збагнув тієї миті,

хто перед ним лежить,

І повелів перстом —

от цього поховати — із почестями, в митрі.

У повнім облачінні, з проламаним хрестом.

ШРАМКО — ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.

Худий і хоровитий, і не мужицька кість.

Цей був би нездолящий для битви, для походу.

А щось та щось нам прийде з містечка розповість.

— Оце недавно у один повіт

приїхав проповідник, єзуїт.

Таку цвітасту казань говорив.

За нашу мову нас таки й вкорив.

Він говорив польщизною рекомо,

що люд говорить хтозна по-якому.

Що мова ця погана і невдатна,

для філософій різних непридатна.

Що це наріччя, як йому здається,

для вчених слів ніяк не надається.

Що з тої мови, попри всі старання,

лише одна невіжа і блукання.

Вони вважають мову нашу бідною

і нас вважають темними людьми.

Але ж, диви, найпершу в світі Біблію —

слов'янську — миру появили ми!

А інший раз постояв біля брами,

потупкався, почухавши брову.

— Вже, — каже, — десь і гетьмана обрали.

Уже й не одного. Розломлять булаву.

РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.

Всі хочуть булави, всі борються за власть.

Та й буде булава — як макова голівка.

Отак поторохтять, і знову хтось продасть.

Не той, так той. Там зрада, там злодійство.

Там вигнали Сомка, обрали слимака.

Там наливайківці побились з лободівцями.

Там ті об тих зламали держака.

Все хтось про когось вигадає байку.

Усі ворота чорні від смоли.

Ті шило проміняли вже на швайку,

А ті в орли Тетерю призвели.

Там вибрали якогось чоловічка

і думають, що це вже Вифлеєм.

Ще й прізвище хороше — Заплюйсвічка.

Отак одне одного й заплюєм.

Отак воно і йдеться до руїни.

Отак ми й загрузаємо в убозтво.

Є боротьба за долю України.

Все інше — то велике мискоборство.

…НЕМАЄ ВЛАДИ — І НЕМА ТУРБОТ.

Нехай за неї б'ються, на здоров'я.

Вони гадають: булава — клейнод.

А булава, між іншим, це ще й зброя.

Приміром так. Посли від короля.

Ішлось про мир, захрясло в преріканні.

Хоч би й від турка чи від москаля,

хоч би там що, — посли недоторканні.

Але ж юрба не чує моїх слів.

Реве козацтво, шаленіє: "Зрада!"

На ґанок тисне, шарпає послів.

Юрба у люті — то вже не громада.

Зчинилась бійка. Виходу нема.

Послів тих скільки, а юрби зо двісті.

Накоять лиха не з добра ума.

То я за булаву й передніх двох на місці.

Затихло враз. А то вже й за стрільбу.

Комусь уже і крові заманулось.

Я булавою прорубав юрбу.

Посли пройшли. Громада схаменулась.

ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ!

Важке це діло — влада, булава.

То вони люблять, то вони не люблять.

Та всяк тебе ще й брудом облива.

Умри за них, і то їм буде мало.

Усе віддай — обізвуть хитруном.

Видать, це наше неподільне право —

своїх гетьманів обкидать багном.

Ось я тут вийду на дозірну вежу

та понавколо подивлюсь.

І ні від кого не залежу.