ЯКА САМОТНІСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.

Мене нема. Я згарище. Я дим.

Приходив дощ, пошепотів із листям;

Та й знов нікого, знову я один.

Десь виє пес. І каркає ворона.

Внизу туманом дихають яри.

Бійниці мружить башта оборонна.

Смутні мої самотні вечори.

Оце вже й все. Отут я і причалю.

Принижена душа не піднімає віч.

Допалюю життя. Останній хмиз печалі

потріскує, горить в мою високу ніч.

О КИМ Я БУВ І КИМ ЗРОБИВСЯ НИНІ!

Куди подів життя своє одне?

Цей білий сніп душі,

який горить в людині,

його ж ніякий вітер не задме!

Чи я не справдив сподівання Долі,

що так вона розгнівалась?

Однак,

коли я вчився у латинській школі,

був знак мені, і дуже дивний знак.

Ми всі гуляли, вийшли на подвір'я,

школярики, ну, років, може, сім,

і раптом — вихор, я і сам не вірю,

та не могло ж привидітися всім! —

здійнявся вихор, засліпивши вічі,

зривав покрівлі, дуба розщепив, —

обніс мене довкруж костьолу тричі

й поставив там, ізвідки й підхопив.

Отці-ієзуїти хитали головою.

Шептали і молились, і ставили свічу.

А одному привидівся я навіть з булавою,

що я, мовляв, як виросту, то й Польщу облечу.

ЧИТАВ Я ЗМАЛКУ ПЛІНІЯ І ПЛАВТА.

Науку ніжних слів явив мені Катулл.

Ще з юних літ мені відкрилась правда,

а вже пізніше підійшла впритул.

І повстав. Душа спитала — доки?!

Втопили край у підлості і злі.

І я сказав: чужинці, дайте спокій.

Не сійте зради на моїй землі.

Уже і так насіяно. Вродило.

Вже не бере ні плуг, ані коса.

А ми ще є. І то найбільше диво,

що цей народ іще раз воскреса.

Я РІД СВІЙ НЕ ПОНИЗИВ.

І НЕ УРВАВ Я РОДУ.

Хотів, щоб син був гідний моєї булави.

А відьма все ворожить. На віск. На жар. На воду.

Все щось мені вишіптує то з рук, то з голови.

Ох, вишепчи мені не старощі, не болесті.

Пекельні мої спогади, кипиш як у смолі.

Ох, вишепчи мені мій біль з моєї совісті!

І вишепчи Гелену під брамою в петлі…

НАЙБІЛЬШ БОЮСЬ, КОЛИ У СНАХ

МЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕЛЕНА.

І я тулю те тіло крижане.

І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ.

ТОЙ САМИЙ КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ

І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ…

КОЛИСЬ НАЗДОЖЕНЕ…

ЖИТТЯ — ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ.

Коли я був дитя, я ріс в Олеськім замку.

Тепер мені кінець. Життя мене скасує.

Руйновище фортець найбільш мені пасує.

А там, а там, а там! Такі були простори.

Ліси були як храм. Фотелі як престоли.

І загадки свічад, і мури, і вікно.

І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без ліку.

Давно і дивно. Дивно, як давно.

Ще тільки вчора, а уже піввіку.

МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.

Ліси в лісах, і що там за лісами?

У цих новий король.

У тих новий Мехмет.

А в нас біда та сама і та сама.

Не пощастило нашому народу.

Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.

Забрали все — і землю, і свободу.

Тепер забрати хочуть вже і честь.

Ми вже мов корінь для чужої брості.

чужинських понаклепано гербів.

Тепер у нас господарями гості,

вони людей тут мають за рабів.

Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,

З ордою прийде помагати хан, —

з них має всяк сириці десять сажнів,

щоб тут же й людність брати на аркан.

Сусід північний, хижий і великий.

Дрімучий злидень, любить не своє.

Колись у греків Янус був дволикий.

А в цих орел двоглавий. Заклює.

Оце таке — якщо не там, то звідтам.

Гінці прибудуть — снились лебеді.

Московський дяк знімає шапку літом

чи так і ходить в шапці й бороді?

БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,

все до Москви схиляє на поклін.