Хоч є принаймні з ким посидіть мовчки.

ЧОРНІЮТЬ НАШІ ТІНІ БІЛЯ БРАМИ.

Горить багаття. Булькає казан.

І час від часу зависа над нами

коштовностями зір усипаний кажан.

Я чую тишу вперше у житті.

Мені здається іноді, що глухну.

Шугають в пітьму іскри золоті.

Я теж багаття. Погорю і вщухну.

ШРАМКО ВСЕ ХОДИТЬ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ.

Все виглядає сина у полях.

Чутки приносить. А вони невтішні.

Усе як душу побиває шріт.

Старі дуби, дукатами торішні,

крізь чорні пальці дивляться на світ.

Боролись ми. Боролись наші предки.

Вже наших втрат неміряне число.

А знов свободу починай з абетки.

А знову скрізь те саме, що й було.

Те ж саме панство. Утиски, оренди.

Як рік, і два, і три тому, і п'ять.

Стоять ті польські консистенти,

постоєм стали і стоять.

Адам Кисіль там робить якісь скоки.

Як той литовський ціп —

молотить на два боки.

Горить Волинь. Болить Галичина.

Ярема знову людність розпина.

А тут іще з'явився гайдабура.

Як хижий звір, живущий навідруб,

якийсь отаман Лисенко, вовгура,

безвинний люд мордує, душогуб.

Конає край, розірваний навпіл.

І вже вступає в Київ Радзивілл.

ВСЕ ЯК У ПРІРВУ. КОРСУНЬ, ЖОВТІ ВОДИ.

І що не шлях, то вічний манівець.

От тільки хопим дещицю свободи,

і знову, знову все іде в нівець!

І знов на нас якась лиха година.

І знов свобода зрубана на пні.

Ох, у житті свобода лиш єдина,

одна свобода — та, що у мені!

…ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО. ДИМУ ЧОРНІ ПЕЛЕХИ.

Зелений кінь. Ворота. І петля.

І дзвонять, дзвонять, дзвонять,

дзвонять келихи!-

як ті… тоді… в наметі короля…

ТАКА МОЯ ПІД ЗОРЯМИ НОЧІВЛЯ.

Я вже і снами вбитий наповал.

А м'ята ж тут — смарагдова, вечірня!

Потреш в руках — як дома побував.

Як там тепер? Без неї тьмяні люстра.

Аврукають на ґанку голуби.

Чиясь душа, рожева як пелюстка,

влітає в дім скорботи і ганьби.

Стоїть мій сад з плодами на деревах.

Старшин своїх чекає гетьманат.

І жолоб той на трьох залізних левах

із кільцями — щоб коней припинать.

Та не іржуть вже коні біля брами.

Бо хто приїде, хто їх там припне?

Сумний той дім і темний вечорами.

Нема Гелени. І нема мене.

КРАСУНІ ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.

А з мене й справді тато був незлий.

Сини мої — Тиміш до шаблі вдатен,

а Юрій до науки, але він ще малий.

Був ще один синочок,

мизинчичок, мазунчик.

А вже таке сміливе — моя, козацька, кров.

Під час того наїзду

загилив, пана влучив.

Його тоді Чаплинський до смерті запоров.

Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.

Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…

Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.

Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.

О Січ, козацька мати!

І ти, Великий Луже!

Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,

що був я приневолений хопитись за оружже.

І це кровопролиття тут почали не ми.

ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХІБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?

Наддуристий панок, хапкий на свіжину.

Законом шестипазурного права

забрав мій хутір і забрав жону.

І сина в смерть забив.

Де бігав мій хлопчина,

Я вже застав лиш кров на спориші.

Чого не бачив досі я очима,

побачив раптом саднами душі.

Ото мій край, ото — під нагаями!

Ото вони, трикляті, а то — ми.

І доки править панство з холуями,

добра не буде людям і з людьми.

Так ті вельможні, футрами підбиті,

за три віки далися нам взнаки! —

станцьовані, оспалі, перепиті,

пихами набахтурені панки.

Для них законів не було й нема.