УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.

Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.

Наснились сни. Та все такі хороші.

Що я малий. І хочу воювать.

Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.

Сторожу встановили на ближчому горбі.

Такі іще малі. Нікому ще не брешем.

Ні матері, ні Богу, ані самим собі.

Я змалку був такий. Розказувала мати,

що був заводіяка усяких колотнеч.

Усе грозилась різку у березі вламати.

Недаром же в колиску мені поклали меч.

ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.

ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.

Кого любив? І що накликав?

Таке зробив — як швайку з лемеша.

…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.

Та що там булави, я честі не зберіг!

Якби воно само пальнуло з самопала.

Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.

Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?

Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги

В тюремному льоху вночі кричали кості.

Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…

А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.

На силі занепав. Ніде мене не ждуть.

Долиною, гей, зеленою,

козаки не йдуть.

Повзе під гору стежечка зміїна.

На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..

Отак живу. Молюсь до України.

Вона не чує. Але я молюсь.

МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВІД ОБУХІВ!

Моя Гординь, щербата від неслав.

Моя Білобожниця, мій Богодухів,

моя Вознесенка, мій Богуслав!

Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!

Вічний Ридомиль і вічна Ташань.

Білою Церквою в зоряний попіл

виросли храми твоїх ридань.

Дивинь моя, моя Пуща і проща.

Мій Добротворе, що в мене єдин.

Моя Дорожинка, моя Мирогоща,

мій Ніжин,

мій Любеч,

моя Мединь!

Умань моя, моя Горинь і Згубівко.

Радомко ранньої сивини.

Моя Божедарівко, Миролюбівко,

Ганно-Зачатівко, сина зачни!

В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —

На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —

Сина Славутича, сина Месію,

Сина Спасителя!.. А нас прости.

НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.

І не врятую, хоч кричи на ґвалт.

Зброяр на вежі. Джура косить сіно.

Розбитий гетьман, що тепер я варт?!

ВЛОМЛЮ СОБІ 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.

Із очерету виріжу сопілку.

Ішов полями навпростець,

переполохав перепілку.

Змія на стежці, пережду змію.

Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.

Тут, власне, рай. Тут птиці і зело.

Ні слова злого, ані злого чину.

В житті такого всякого було,

що аж тепер на старості спочину.

Минає день. Іще один. Минай…

Надходить вечір, птиця замовкає.

А той зброяр, мабуть, таки Мамай,

бо часом є, а часом і зникає.

ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА

КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.

Вже скоро їх тут вилетять рої.

Ходи, не бійся, пані порцелянова!

Я теж тут привид. Ми тепер свої.

Ось тут посидим трохи на камінні.

Розстелим тишу, як м'який обрус.

То форкне кінь. То в місячнім промінні

зубами блисне чорний сажотрус.

ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.

От я вже й міг би, вперше у житті,

як Марк Аврелій, римський імператор,

писать свої "Думки на самоті".

Але ж незвичка. Все універсали.

До шаблі звичен більш, як до пера.

Розумні люди все-таки писали.

А ми не дуже, нам воно не тра.

Аще хотяще…0т і вся мудрація.

Чому у нас немає ще Горація?

Умієм добре шаблею махати,

червоні ружі сіять біля хати.

Вмирати вмієм, по степах гасати.

але себе не вмієм написати.

У цій страшній великій боротьбі

не вмієм так сказати о собі,

щоб світ здригнувся і на всі віки