І замість всіх придворних таємниць

було єдине — мрія про свободу.

НЕ протирав паркети шалапут.

Не шаруділо сукнями жіноцтво.

І жоден з дипломатів, ниткоплут,

Не мав де показать своє пустомолотство.

І не було алей на променад.

Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.

При Бродах взявши сорок п'ять гармат,

я ними Чигирин ще більше убезпечив.

Були полки і зброя розмаїта.

Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.

А нам би ще мислителя, піїта,

щоб володів — як шаблею — пером!

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.

благослови і пера, і шаблі!

Бо лиш народи, явлені у Слові,

достойно жити можуть на землі.

Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.

Грабує край, лишає пустовщину.

Яка його неправедна тропа —

щоб наступать на власну батьківщину!

Король, султан, визискувач, торгаш,

гнобитель, кат, загарбник войовничий —

то все чужі. А Вишневецький — наш.

І ось тому для мене він найгидчий.

Він од князів веде свій родовід.

Являє віть шляхетну і відому.

У нього жінка з роду Радзивілл.

У нього мати — Могилянка з дому.

Був прадід славен в нашому краю.

А цей як звір, душа без покаяння.

Я не борюся з ним — протистою!

Воно смертельне, це протистояння.

Йому тепер без мене, ясно, рай.

Нема кому із нього пір'я драти.

Повзявши намір визволити край,

О як я міг ганебно так програти?!

ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.

Не одмолю і в чорній власяниці.

У сні я переплив Дніпро.

Але чомусь причалив до гробниці.

ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.

Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.

Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —

при владі чоловік належить не собі.

Але над ким, над ким, над ким

тепер я в світі владен?!

Самотній чоловік, я дуже безпораден.

Вже в небі зорі висіяли мак.

Дорога спить над ставом очеретяним.

Відпоясавши шаблю, ти вже так —

іще людина, але вже не гетьман.

Звикати важко. Жаль гнітить людину.

У славі й шані був я ще торік.

Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,

А вранці знову півень — кукурік!

Верба зігнулась як стара прочанка.

Невже хтось є на згарищах села?

Хоч би яка вродлива підзамчанка

Мені води у кухлику внесла.

Оце таке. Ні дому. Ні жони.

Стара фортеця. Сови. Кажани.

ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН

шукаю обрис втраченого храму.

Я маю свій гетьманський Чигирин.

Але мені не відчинили браму.

Я маю дім і церкву Ілиї.

Маєток маю, землю свою отчу.

Але там все нагадує — її.

Ввійти в ту браму я і сам не хочу.

ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.

Згадалося життя моє — тамте!

Ружова пані в синім оксамиті,

шитво на грудях біле й золоте.

Моя Гелена… Не моя Гелена…

Я вже не мав ні вольностей, ні прав.

Ту жінку спершу викрали у мене,

а потім я оружно відібрав.

І може, це було переступом,

і нас осудять в небесах, —

у храмі Божому, всечесному,

нас обвінчав Іоасаф.

Чеснот владика незліченних,

з Корінфа мав високий сан.

Він був людина — не із чемних

і не співав мені осанн.

Але він був і піп, і воїн.

Священик був на грізний час.

Він був поставою достоєн.

Він пастир був, і добре пас.

ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.

Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.

Панів благословляв із Рима папський нунцій.

Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.

Той папський посланець амбітні мав інтенції