А він стоїть, косарює, та й посеред річки.

Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.

Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.

А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —

докучають комарики гей у косовицю!

На що король, на що гордий,

та й той здивувався

Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.

— Виходь, — кае — з тої річки,

кидай косу тую

Подарую тобі життя

й шаблю золотую!

А він косить, а він косить, човен углибає.

— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.

Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.

Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.

А один песький син з головою рудою

нирцем, тихцем під водою

підкрадався, чаївся, жабуринням умився,

козаку межи плечі ножем устромився.

А він кае: — Й тобі, стерво,

вбить мене несила.

Оддав смерті свою косу,

а вона й скосила…

ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,

ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.

А інші потрапили в пастку,

і десь їх візьмуть в полон

Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.

А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,

що знову пекло в нашому раю?

А я мов риба з побілілим ротом

на той гачок на сволоці клюю.

Це мій кінець. Душа у потолоччі

Вже хоч співай Давидові псалми.

Болючі дні, безсонні мої ночі.

Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю

Сиджу в облозі смутку і сльоти.

Зелений кінь з полив'яної кахлі

копитом б'є у скроню самоти…

ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?

Чень до кісток пронизує сльота.

Провільгли стіни. В кам'яному чреві

сиджу як Йона в череві кита.

А джура, що то молоде! —

набрижжив чоботи і йде.

Чого він тут, при гетьмані старому?

Вже інший втік би у Великий Луг.

— А винеси-но свічку проти грому, —

сказала відьма. Виніс. Грім ущух.

АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.

Без дому, без жони сумні мої літа.

Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!

Дівчаточко для нього підроста.

Рудий ручай по схилах воду хлепче.

І протряхає стежка вже як де.

Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?

Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-

Кажу йому: — Служив ти мені ревно

Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.

Відмовчується джура. А згадує напевно

ту дівчину — як доленьку свою.

ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.

Гадюка обвилась, у серці як жало.

Я теж кохав. Та доленьки і дива

в житті у мене так і не було.

Було у мене щастя полинове.

Красуня, пані, жінка, не дівча.

На неї задивлялися панове

усього чигиринського ключа

Була як чад. В любові невтоленна.

Була як опік серця і чола.

Ото колись одна така Гелена

і до війни троянців довела.

ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.

А ні, то знову хмари.

Пливуть, пливуть, пливуть…

А й справді наче дим.

Оджевріло життя… Клубочаться примари…

Як був я молодим… як був я молодим ..

То хмари як сади. То гриви, то перуки…

А он і ті — єдині, хто простить.

Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.

І матінка моя, лебідонька, летить…

МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,

що по загладах був уже травою.

Я пам'ятаю батька не старим

І матір пам'ятаю не вдовою.

І той наш дім на Замковій горі,

і Дике Поле за ярами й хащами.

І Тясмин, де колись кусали комарі

святого Афанасія Сидящого…

ХОДИВ Я 3 БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВІЧІ.

Поліг мій батько у кривавій січі.

Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулі

ловив я кожну вість, яку несли прибулі.