є тільки те, чим сісти на коня.

Вгорі перо, на грудях Божа Мати.

На ліктях сяють срібні маслаки.

Таке залізо спробуй проламати.

Оце вояк! — не те що козаки.

Шолом, нагрудник, все на нім як влито.

У нього й кінь захищений як слід.

А ми — у свитах. Куці чорні свити.

Рукава — й ті, щоб вільно, — навідліт.

За ним везуть ще й миску для купелі.

Він тоне в постіль, як в лебедій пух.

Бряжчать чарки, видзвонюють тарелі.

Фаготи-флейти ублажають слух.

Коштовна зброя. Коні розцяцьковані.

Штани вузькі, незручні для ходи.

Оздобні кубки. Душі не зацьковані.

Угорські вина і старі меди.

Шовкова тля, індики гонорові,

землі моєї західний Батий! —

чи, може, в битві, на бенкетах крові

тобі згодиться кубок золотий?!

А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.

Ми — щит Європи і свій хрест несем.

Хіба їй що? Вона іще й зраділа —

де двоє б'ються, третьому хосен.

Ось ми сповна зазнаєм свою муку.

І прийде час, безвихідний наш час, —

вона нас візьме під високу руку,

не ворухнувши й пальцем задля нас.

ПІСЛЯ ДОЩІВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧІ.

Співає пташка голосом тонким.

Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.

Але спинись. Чи й справді ні за ким?

Гетьманичі мої! Ви сироти вже двічі.

За мачуху простіть, погано вибирав.

Я пережив усе — полон, поразку, відчай.

Приниження — це те, від чого я вмирав.

А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.

Я дбав про честь і дома, й на війні.

Отож воно й пило, насмішкувате панство,

бо знало, чим дошкулити мені.

Я спопелів. Я вже не був собою.

Я тяжко пив і думав про одне.

Щоб так на глум, напередодні бою,

перед козацтвом виставить мене!

Найбільше насміхався Вишневецький,

моїм нещастям втішена пиха.

Той розум не шляхетний, а шляхетський,

усе привчений бачити зверха —

не здатен був сумлінням всовіститись,

помовчати, зборовши свою тьму.

І коли б я хотів кому помститись

в житті своєму, то найперш — йому;

Пан Конєцпольський зроду недоріка,

а вже такий заникуватий став,

що поки слухать того чоловіка,

то вже би грубу книгу прочитав.

Зате вродливий. Там таке субтельне.

Там наче хто в амброзії умив.

Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —

немов од скелі брилу одломив.

Князь Єремія той не дуже.

Той не привабливий з лиця.

Воно у нього зле, байдуже, —

щось од вчорашнього млинця.

Бліде, холодне, невиразне.

Не пригадаєш, скільки б раз не

дививсь на нього.

Але очі —

як буре небо в сірім клоччі.

А то прокотить по лицю —

як блиск остиглого свинцю.

В зіницях зашморги гойдає

химерно вигнута брова.

Лиця ніхто не пригадає.

Очей ніхто не забува.

Фірлей — то дід, улитий медом.

Сидів, куняв там у шатрі.

Йому б уже не з Ганімедом

вмочать в гербатку сухарі.

Читає книги по-латині.

Дзижчить як муха в павутині.

Говорить слушні дід слова,

усе за Польщу вболіва.

цей хоч до правди не глухий,

зате командувать плохий.

Був ще посол заморський, масний як леміщаник.

Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.

І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.

Пшепюрський — трохи жевжик і трохи патріот.

Потоцький бадьорився, подриґував литками.

Старезний вже, подібний до сивої сови, —

так наче йому розум хтось білими нитками

рідесенько і швидко пришив до голови.

А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,

там на такому пиві настояна пиха!

І той туди ж, про вірність. Чиє б ще говорило.

В самого жінка добра, і сам не без гріха.

Яремина Ґризельда, то пані дуже слічна.

Все танці та забави. Красуня врешті-решт.