Я їй сказав щось ніби про чортів.

Не знаю сам, заснув я чи упився.

Зелений змій над замком пролетів,

але хвостом за вежу зачепився…

ОТЯМИВСЯ. НЕ П'Ю. ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.

На бочку, на вино й не гляну, обмину.

Хіба що лицар в камені запросить.

Чогось уже не п'ється одному.

Шрамко не п'є. Із джурою негоже.

Не ласі до питва віщунка і зброяр.

Ті двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"

Програли ми. Ніхто нам не сприяв.

АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.

До принца їздив — скрізь одні терни.

Лежить Німеччина в руїнах

тридцятилітньої війни

Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті.

Усі кордони вигнуті як хорт.

Лежать міста, обвуглені, обдерті,

не згірш як в нас після монгольських орд.

І то ж не орди, не північне царство,

не дикі зграї кочових племен.

То все народи західні, лицарство,

то все війна латинських ойкумен.

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.

Що я додав до того врожаю?

Усі держави б'ються між собою.

Ми ж за державу билися свою.

ГУЛЯЛИ ВІТРИ НА ЛА-МАНШІ.

Фонтанами бив Фонтенбло.

Ще був я не гетьман. Гетьманші

і в мислях іще не було.

У доброму віці і зрості,

я їхав з Варшави аж де —

Його королівської мосці

посланцем до принца Конде.

Чи хто пригадає теперка,

як я їм тоді підсобив?

Я полк їм послав до Дюнкерка,

і полк той мене не зганьбив!

А ЧАС МИНУВ. ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦІ.

І все гай-гай, і де воно тепер?

Той принц Конде сидить уже в темниці.

Іспанці вже відбили той Дюнкерк.

Царя нового мають московити.

Король помер, брат взяв його вдову.

Я в славі був, і я уже розбитий.

Достойно жив, тепер напівживу.

МЕНІ ТУТ ТІСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.

Тут між каміння добре лиш вужам.

Миша з'їла у церкві проскуру,

і тепер вона вже кажан.

Кам'яна моя огорожа.

Ніч ночую забув котру.

Хай збувається воля Божа.

Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.

СТАРА ВІЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.

Не варить зілля, не віщує. — Ет!

Хоч би послав кому універсала.

Чи дику качку збив у очерет.

СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МІЙ СТРИНОЖЕНИЙ

Зброяр плотву на нитку нанизав.

"Vae vicitis!" — горе переможеним! —

як той заброда римлянам сказав.

ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ

в ліси, в це лігво кам'яне.

А десь, мабуть, як пику в бутель,

чутки викривлюють мене.

Хай гомонять. На це немає ради.

Ковбані слів отруйні для пиття.

Відбілює душа свою велику правду

у лузі споминів, над річкою Буття.

…ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ

в такій тяжкій нерівній боротьбі?

Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.

І вірив людям. Людям і собі.

На мене йшло до двіста тисяч війська.

Державний крок, важучий від броні.

Було там все — і навіть хрест мальтійський,

і срібний щит "тевтонської свині".

Зівсюди все під Берестечко пхалось.

Охочий світ служити королям.

І наймані полки. І навіть німець Страус

мені у саме центро поціляв.

Там був француз, розчесаний на проділь.

І влох, і угрин, і литвин, і сакс.

Принижені вожді принижених народів

послів не мають від таких моцарств.

Пили вино. Писали промеморії.

П'яніли від своєї маячні.

Підскарбії, підчаші, підкоморії.

Коронні, польні, зацні і значні.

Достойники, мостиві, рейментари.

Ще й посполите рушення юрми.

Кварцяне військо, рейтари, гусари,

а особливо ті ото — з крильми.

Спочатку наше військо й не второпало,

як з ними битись, що така броня, —

в залізо геть закуте одоробло,