Шрифт:
– Одарко! Налий Лейбі стакан чаю,- гукнув пан до кімнати, де Одарка прибирала постіль.
З кімнати вийшла молодиця, здорова, огрядна, повна та червона, як калина. її чималі брови чорніли, як шовк, а чорні очі горіли на білім, пухкім лиці. Повні щоки дрижали на ході, біла шия аж горіла добрим намистом. Молодиця палила стакан чаю і не подала, а сунула з огидою жидові в руки. Жид став серед хати і потроху сьорбав гарячий чай.
– Вельможний пане! Яку я гарну дівчину назнав в Комарівці. Ой-ой-ой! Такої гарної й на світі нема,- сказав жид.
– Невже нема!
– сказав пан, сміючись.- Буде така завкрашки, як Одарка?
– спитав пан, киваючи очима до Одарки.
– Ой-ой! Ще краща за Одарку. Там така гарна, така гарна, як сонце.
– Може, така гарна, як твоя Сура?
– спитав пан.
– Може, й така,- сказав жид.
– Хіба ж твоя Сура така гарна, як сонце?
– спитав пан, регочучись.
Лейбі трохи стало ніяково.
– Авжеж гарна, як жінка гарна для чоловіка,- сказав Лейба.
– А які очі в тієї дівчини?
– спитав пан, сміючись.
– Ой! Там такі очі, такі очі! Такі ясні, як червінці!
– сказав Лейба.
Пан зареготався.
– Ну, а брови гарні?
– спитав пан.
– Ой-ой-ой! Ще й які гарні; такі круглі, як карбованці.
Пан приснув од сміху і захлинувся чаєм.
– Ой, бодай тебе собаки порвали!
– насилу вимовив пан.- Ну, а губи гарні?
– Ще й які гарні! Там такі губи, такі губи, як золото, а коси такі чорні, неначе на голові лежить штука чорного сукна; вона зветься Василина й сьогодні прийде за грішми,- сказав Лейба,- вийдіть самі розплачуватись з людьми, то й побачите її.
– Ну, а щоки, мабуть, такі, як сторублеві асигнації?
– спитав пан.
З кімнати виглянула Одарка і так подивилась на Лейбу, неначе п’ятака кинула.
– Ну добре! Сьогодні піду сам розплачуватись з політниками: подивимось, яка то дівка, схожа на твою Суру,- сказав Ястшембський і встав з-за стола.
В покої вбігла друга молодиця, висока, рівна станом, дуже гарна, білява, з карими очима, з тонкими панськими пружками лиця, з червоними, як корали, губами. То була куховарка Ярина. Вона попросила в Ястшембського ключі од комори. Ястшембський дав їй ключі і пішов з Лейбою в контору.
Дівчата, вглядівши пана, встали з колодок. Народ рушив слідком за паном. Хлопці не скинули шапок перед Ястшембським. Музики й Лейба рушили в контору разом з робітниками. Тільки що Ястшембський одчинив контору і висипав на стіл з торби гроші, Лейба вискочив з гурту і став коло столу в пана за спиною. В його очі так і забігали.
– Чого ж ти товпишся!
– сказав пан до Лейби вже зовсім не фамільярно.
– Геть, оступись!
Лейба знав, коли можна підступити до пана запанібрата і коли треба зігнутись в три погибелі. Він знав, що пани братаються з жидами на самоті, а перед людьми держать себе на потрібній дистанції. Лейба поклонився й оступився до порога.
Ястшембський викликав дівчат і хлопців по списові й одлічував їм гроші. Він все придивлявся до дівчат. Коли це з гурту виступила й наближилась до стола Василина Паляниківна. Ястшембський зирнув на неї, а потім на Лейбу. Лейба кивнув своєю гострою борідкою зовсім, як цап до собак. Перед столом стояла молода, рівна станом дівчина й неначе сяла своєю красою,- круглими темно-карими очима та високими бровами. Вся голова в Василини цвіла червоним маком та настурцями. За вухами зеленіли листочки барвінку та дрібної рути. Чорні товсті коси зміями вилися поміж квітками, а на широкому та високому чистому лобі аж сміялись брови, як веселки. Біле лице не боялось навіть сонця. Розкішні червоні та сині квітки, повишивані на рукавах, дуже приставали до чорних брів, до червоних губів. Перед столом стояла дівчина, неначе спахнула полум’ям перша маківка серед зеленого листу,
– Ти, дівчино, з Комарівки чи з Журавки?
– спитав Ястшембський, дивлячись Василині просто в вічі.
– З Комарівки,- сміливо одказала Василица.
Ястшембський переглянувся з Лейбою. Лейба знов химерно кивнув борідкою по-козиному.
Василина стояла й ждала. Ястшембський помаленьку одлічував гроші і одним оком все поглядав на Василину. Василина почервоніла, як маківка.
– А хто це тобі, дівчино, вишив таку гарну сорочку?
– спитав посесор, кидаючи помаленьку гривню за гривнею на стіл.
– Сама вишила. Хіба я маленька, щоб сама не вишила собі сорочки.
– Гарна в тебе сорочка,- сказав панич через зуби і все дивився на Василину, а руками насилу ворушив п’ятаки по столі.
– А чи не стала б ти, дівчино, робити в мене на буряках ціле літо й осінь?
– спитав пан.
– Чом не стала б? Аби тільки батько пустили,- сказала Василина.
– Як будеш робити в мене ціле літо, то я одріжу тобі матерії на спідницю. Ходитимеш до мене ціле літо на буряки?
– спитав пан.