Шрифт:
– Оце, господи! Хіба я коняка, щоб брикалась,- знов гукнула дико на всю хату Василина.
Парубки зареготались; дівчата затулялись рукавами.
– Гарна дівчина, та любить гедзкатись,- сказав пан,- ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись.
Василина глянула на червоні розкішні квітки, розкидані по зеленому полі, і втихомирилась.
– Ну, що? Чи одрізати на спідницю?
– спитав пан.
– Та вже ж одріжте,- сказала Василина.
– А будеш робити в мене ціле літо?
– спитав пан.
– Та вже ж буду,- сказала Василина, не зводячи очей з квіток.
Василині здалося, що ті квітки аж запахли, як на городі.
– Може, ти в мене наймешся за дробинницю? Чи вмієш курям їсти давати?
– спитав пан.
– Ще й цього не вміла б,- сказала Василина.
– Ну, то як же буде? Чи наймешся в мене, Василино?
– спитав пан.
– Як батько скажуть, то, може, й наймуся аж восени, бо тепер треба заробляти гроші на подушне; тепер батько не пустять,- сказала Василина.
– Ну, приходь до мене з батьком восени та й ставай на службу.
Молодиці й дівчата знов осміхнулись і позатулялись рукавами.
– Як станеш в мене на службу, то я тобі ще одріжу на юбку або на керсет оцієї, матерії,- сказав Ястшембський, показуючи на високу конторку, на котрій висіла дуже гарна матерія з червоним дрібним маком та рожами по чорному полі.
Василина глянула на ту матерію й не могла одвести од неї очей. Чудові червоні маківки неначе цвіли, як на городі, в зеленому листі, а між тими вінками вилися переплетені з листом червоні рожі та пуп’янки. Вона дуже любила квітки, стрічки та гарні матерії, а в батька не було за що справляти та вбиратись.
– Ну, а ви, хлопці! Вибирайте собі, хто шапку, а хто пояса,- сказав пан до хлопців.
Хлопці стояли коло порога і поводились багато не так сміливо, як дівчата. Ястшембський зняв шапку з кілка і насунув на голову одному парубкові.
– Що, гарна шапка?
– спитав пан у хлопця.
– Авжеж гарна,- сказав хлопець.
– Як будеш в мене робити ціле літо, то візьми оцю шапку на гостинець,- сказав пан.
– А чом же! Як дасте, пане, шапку, то буду робити, бо мій батько не хоче купувать мені нової шапки,- сказав парубок.
– Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють,- сказав пан.
Парубок осміхнувся, скоса поглянувши на дівчат, взяв шапку й подякував. Ястшембський роздав парубкам шапки й пояси і замкнув контору. Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї.
Молодиці й дівчата вийшли за двір і все роздивлялись на свої гостинці. Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію й притулила до свого стану. Для неї здалося, що вона вся зацвіла квітками, як калина в лузі. Василина, йдучи через греблю, обернулась, глянула вгору, де зеленів панський садок, і їй здалося, що вся гора неначе була вкрита червоним маком та рожами. Вийшла вона за село, глянула на зелене поле,- и там неначе цвіли рожі. А пишне сонце сяло на садках, на вербах, на ставку. Вода блищала, як золото. Гаряче сонце дражнило молоду душу. Ввесь світ неначе разом зацвів рожами та маківками перед очима в молодої дівчини.
«Як наймуся в пана та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на селі подуріють»,- думала Василина, йдучи в Комарівку лісом.
Василина оддала батькові гроші і розказала, що посесор хоче найняти її за птичницю або й горничну.
– Не пущу я тебе в найми до панів,- сказав батько,- коли хоч, то наймайся в мужика.
– А хіба ж мужик дасть їй на рік двадцять карбованців?
– сказала Паляничиха.- Дівці треба кожуха й намиста, треба й на рушники дбати. Не сьогодні-завтра до неї прийдуть старости. Нехай наймається, коли трапляється добра служба.
Паляник не любив панів, одначе знав, що жінку трудно переговорити, і тільки махнув рукою.
Василина цілу весну їздила на буряки і часто ночувала в курені.
– Ой, гарно на буряках!
– хвалилася Василина дівчатам.
– З ким хочу танцюю, з ким хочу гуляю, і ніхто за те й не питає, й ніхто за те не лає.
Минули жнива, і Василина впросила матір, щоб вона одвела її на службу до журавського посесора. Паляничиха повела дочку в Журавку. Вони вступили з Василиною в панські покої і поклонились панові.
Ястшембський вглядів Василину з матір’ю, осміхнувся, але прикинувся поважним чоловіком і розпочав розмову.
– А що, молодице, чи пустиш в найми свою дочку?Мені треба наймички і до покоїв, і до птиці. Коли хоч, то наймай дочку на рік.
– А що ж ви, пане, дасте на рік?
– спитала Паляничиха.
– Те дам, що й другим даю: я плачу наймичкам двадцять карбованців ще й даю юбку чи там яку удяганку,- сказав пан.
– Я прошу вашої милості, щоб ви поступились юбкою, ще й двома сорочками,- сказала Паляничиха,- а коли ваша ласка, то ще прикиньте день оранки. В нас волів тільки одна пара.