На горі за лісом розвернулось рівне, як скатерть, поле, а за полем знов зазеленів невеликий дубовий ліс, рівний, як стіна. За розкішними нивами пшениців та житів зеленіли панські буряки суспіль до самого лісу, скільки можна було скинути оком. Молода майська бутвина бли­щала на сонці, як зелене море, а дубовий темно-зелений ліс здавався високим, крутим, скелистим берегом. То бу­ли буряки журавського посесора Станіслава Ястшембсько­го.

Далеко під самим лісом жовтів на сонці довгий курінь, вкритий свіжою соломою. Фургони повернули вузьким суголовком до того куреня. З Журавки катали два такі самі фургони з дівчатами та хлопцями, але без музик, а з-за лісу, з сусіднього села ще катали коні з фургонами і прямували до куреня.

Коло куреня піднімався вгору синій дим: там був закопаний в землю казан, а під казаном в ямі горів хворост. В казані грілася вода. Якийсь чоловік порався ко­ло казана: він готував політникам куліш.

Фургони поз’їжджались до куреня. Дівчата й хлопці ви­сипали з возів на землю, як комашня. Панський економ, молоденький, загорілий панич, показав політни­кам постаті на буряках. Дівчата й хлопці стали довгими рядками, і почалася робота. Лейба й Сруль, котрих хлопці продражнили панськими осавулами, пішли виносити з ку­реня харч: пшоно, сіль, хліб, цибулю і навіть сало.

Сонце високо підбилося вгору. Політники посовувались по буряках все далі та далі. Позад них ви­значались на чорній, як оксамит, землі рівненькі рядки буряків, неначе хто порозкладав на ріллі разки зеленого намиста. Кухар зварив куліш, а Лейба та Сруль краяли хліб, розставляли миски й розкладали ложки. Лейба гук­нув на політників, і довгі ряди дівчат та парубків завору­шились і наче посипались до куреня. Політники посідали коло мисок і кинулись до ріденького кулешу. Дівчата хапались, аж губи собі попекли, бо музики вже грали козачка. Деякі покидали недоїдену страву, бігцем кинулись до музик і розпочали метелицю. За метелицею пішов козачок та гопак! Декотрі охочі парубки пристали до дівчат, і серед поля в робочий час розпочалися такі танці, неначе десь на весіллі. Дівчата навіть не почували, що в них боліли ноги од роботи. Веселі музики дратували їх, як малих дітей солодкі медяники. Пани з жидами добре знали, чим можна вдарити по молодих нервах, і вигравали на тих нервах козачка, од котрого перепадало в їх кишені чимало грошей.

Недовго дівчата танцювали. Економ загадав знов на роботу. Музики замовкли. Лейба та Сруль полягали під возом в холодку і тільки поглядали на політників та на політниць.

– Чи не лукаві тобі жиди!
– гукнув один парубок.- Повивертались, як ті кабани. Лейбо! А йди, лишень, бу­ряків полоть.

– Чого тобі треба? Поли собі на здоров’я!
– обізвався Лейба та й заснув, розкинувши руки по траві.

Дівчата й хлопці сапали буряки, а жиди спали, аж ро­ти пороззявляли. Мухи обсіли Лейбу, обліпили йому очі, чорніли під очима, неначе другі брови, обліпили кругом рот, лазили й вилазили з рота, неначе бджоли з улика. Лейба крізь сон клацнув зубами, перекусив з десяток мух, половину ковтнув, половину виплював і знов роззявив свою вершу. А дівчата сапали та сапали, ще й веселих пісень співзали.

Сонце скотилось за ліс. Погоничі половили коней і позапрягали. Музики знов вдарили козачка. Дівчата позбігались, покидали сапи, побрались парами й знов пі­шли кружком метелиці. Вони танцювали доти, доки зовсім потомились, і, ледве дихаючи, посідали на вози.

Лейба вглядів Василину на полудрабку, довго приди­влявся до неї, а далі спитав:

– Як тебе, дівчино, звуть, ану скажи!

– А тобі нащо?
– спитала Василина й зареготалась.

– Може, хочеш до неї старостів слати?
– сказав, усміхаю­чись, один парубок, скоса поглядаючи на чорні веселі Василинині брови.

– Чи ти здурів! В мене є жінка й діти,- сказав жид,- та як тебе, дівчино, звуть?
– знов спитав Лейба.

– Ну, Василина,- сказала вона, сміючись.

– А як тебе дражнять?
– знов спитав Лейба.

– Оце причепилася причепа! Не питай, бо швидко старий будеш.

– Ей, Лейбо, шануйся! Потривай, розкажу я твоїй Сурі,- знов обізвався один парубок.

Лейба придивився, що Василина була дуже гарна на вроду. Він знав, що пан Ястшембський дуже любить га­рних наймичок: дівчат та молодиць.

Коло куреня стояло вісім довгих фургонів, обсаджених людьми. Музики та жиди посідали на тих возах, що їхали в Журавку, де жив посесор. Погоничі погнали коні. Музи­ки заграли. Фургони рушили з місця і розкотились од ку­реня на всі боки. На всіх фургонах заспівали дівчата, а скрипки вили, як скажені, решета дзвеніли та гули між тонкими дівоцькими голосами.

Вже сонце сіло за лісом. Два фургони скотились з гори і в’їхали в Комарівку. Знов на улицях загавкали собаки, застукотіли колеса, засвистіли погоничі. А дівчата співали та співали, неначе верталися з весілля.

Василина перескочила через перелаз, а мати вже наси­пала в миску галушок і винесла надвір.

Сім’я сіла кругом порога. Паляник сів на порозі. Паля-ничиха поставила миску на круглому камені коло порога, прикривши його рушником. Василина сіла вечеряти, підо-бгавши під себе ноги, і тільки тепер почутила, що в неї ноги стали неначе дерев’яні: отерпли й зомліли, й боліли. Сім’я повечеряла й зараз полягала спати. Василина лягла в хаті на лаві. В хаті усе затихло, тільки під вікнами гули хрущі та бились об вікна. А в Василини в вухах все дзвеніло та гуло решето, все вили, як несамовиті, скрип­ки. Вже вона заплющила очі й почала дрімати. Хрущ загув і вдарився в вікно, й Василині здалось, що на двох скрип­ках разом порвались струни, а решето луснуло посереди­ні, стало здоровим ротом, обліпленим мухами, й той рот проковтнув Лейбу, тільки його тонкі ноги задригали. Василина заснула важким, міцним сном, неначе вмерла.