– Це диво, та й годі!
– промовила Паляничиха й по­простувала до тину, щоб заглянути на улицю.

А музики раз у раз грали та грали десь далеко в яру, в густих садках. Решето дзвеніло та гуло, то стихало тро­шки, неначе десь грало в хаті, то знов несамовито бряж­чало та гуркало, неначе в його хто лупцював качалкою. Музики наближались до Паляникової хати. Вже було чути на улиці шум, гам! Десь далеко торохтіли кінські вози. Погоничі кричали на коней, свистіли, ляскали батогами. Коли це разом з музиками заспівали дівчата, неначе вве­чері на улиці: «І шумить, і гуде: дрібен дощик іде».

Всі Паляникові діти знялися з призьби, неначе горобці, кинулись до тину і повилазили на тин. Василина прожогом побігла до воріт.

Шум наближався. З-за вугла вилетіла пара коней, а за кіньми з’явився довгий німецький фургон. В передку си­діли музики й грали. На полудрабку стримів, як півень на сідалі, жидок Лейба, довгий та сухий, як комар, в ря­бенькому шлафроці та в чорнім картузі. Чорна борода стриміла клином уперед; довгий, сухий ніс неначе націли­вся клювати в потилицю одного музику. З полудрабка теліпались довгі кінці пояска, пришитого ззаду до шла­фрока на стані. За першим фургоном викотився з-за вугла другий. На обох фургонах було повнісінько дівчат та хло­пців. Дівчата й хлопці сиділи на соломі на дні фургонів, підобгавши ноги, обсіли й полудрабки, неначе кури сі­дало. Погоничі свистіли, ляскали батогами по конях. Панські ситі та баскі коні басували. Лейба підскакував на полудрабку, аж в його борода тряслася.

Фургони зрівнялись з Паляниковими ворітьми й стали. На кутку забрехали собаки, поспинавшись на тини. В усіх дворах заворушились люди й позбігались до воріт. Дітвора обсіла тини, повилазила на повітки. З’явилась якась проява, нечувана й небачена в Комарівці.

Жид обернувся до Паляникових воріт і почав викли­кати якраз так, як викликають діди на ярмарках.

– Мир хрещений, усі люди добрі! Послухайте, що маю казати. Пан Ястшембський, журавський посесор, закликає вас до себе на роботу, на буряки, дає по восьмигривенику на день на його харчах; для дівчат та хлопців гратимуть двічі на день музики, ще й фургонами привезуть назад до господи!
– викликав Лейба такою чистою українською мовою, що, заплющивши очі, можна було б подумати, ні­бито викликає на ярмарку якийсь дід.

– Сідай, чорнобрива, на віз та їдь до нашого пана на буряки,- гукнув Лейба до Василини,- матимеш гроші, хліб, сіль ще й музики на присмаку.

Василина почервоніла, як маківка. В неї очі заблища­ли. Дівчата, хлопці, музики, шум, регіт, жарти - все було якось по-празниковому. А музики знов втяли козачка: скрипка знов заспівала, а решето знов забряжчало. У Василини аж жижки задрижали до танців.

– Ой матіночко, серденько! Пустіть мене на буряки,- сказала Василина до матері.

– Як же ти поїдеш не обідавши?
– спитала мати.

– Ой матіночко! Не хочу я й обідати. Вкиньте мені в торбину шматок хліба та сала, та й буде з мене. Ій-богу, поїду! Он і Марина, й Олена, й Гапка, й Одарка. Пустіть мене хоч на один день,- просилась Василина.

Дівчата з воза вгляділи Василину і почали кричати до неї та закликати.

– Прокопе! Чи пустиш Василину?
– спитала Одарка в чоловіка.

– Та про мене, нехай їде. Журавка не за горами. Гро­шей треба. З’їжа велика. Нехай їде заробляти. Одначе жу­равський посесор поступається більшою платою, ніж наш пан,- сказав Паляник.

Василина кинулась у хату, вхопила торбину, вкинула в неї окраєць хліба й побігла до воріт.

– Та візьми ж сапу! Не пальцями ж будеш підсапувати буряки!
– гукнула до неї мати й подала їй сапу.

Василина мерщій вхопила сапу, скочила через перелаз і так швидко побігла до возів, що спохвату на перелазі загубила торбу з хлібом.

– Торбу впустила! Василино! Вернись та візьми торбу! Ото яка спішна!
– закричали й засміялись дівчата на возі.

Василина вхопила торбу й, як птиця, вилетіла знестя­мки на фургон туди, де було найгустіше дівчат. Вона ле­две приліпилась між ними на полудрабку.

З других дворів виходили дівчата й хлопці й сідали на фургонах. Фургони, повні челяді, рушили з місця. Музики знов заграли. Погоничі свиснули. Дівчата заспівали разом з музиками. Собаки знов загавкали, побігли навздогінці за кіньми. Одна собака вчепилась зубами в жидові поворозки і трохи не стягла його з воза.

Фургони повернули поза Паляниковою садибою і сховались в зеленому лісі, неначе пірнули в якусь зелену печеру. Музики загули глухіше під густими дубами. На селі знов стало тихо. Сонце гріло та сяло, і знов в садах стало чути голосне щебетання пташок та співи соло­вейків.

Фургони насилу сунулись по вузькій дорозі під нави­слим гіллям. Дубові гілки зачіпали дівчат по лиці. Дівчата хапались за нависле листя, рвали й кидали його на хло­пців. Одна товста гілляка захопила цілий рядок дівчат і, неначе мітла, змела їх з полудрабка. Дівчата посипались додолу. В лісі піднявся крик та регіт. Фургони виїхали на гору і з крутої гори покотились наниз. Коні покатали. Ді­вчата знов наче посипались з полудрабків у віз. Лейба не вдержався і впав і собі зверху на купу. Парубки смикали його за халат, за довгі поворозки. На возах піднявся такий регіт, такий крик, що було чути до самого села. А музики раз у раз грали та грали, скрипки вищали, решето гуло та бряжчало.