Вже пізно Василь та Василина пішли в темний курінь і полягали спати покотом на соломі рядом з другими людь­ми.

А в селі Паляничиха ждала дочки на вечерю й не ді­ждалась. Вже й фургони покотились проз двір, а Васили­ни не було.

– Чи не зосталась оце капосна дівка ночувати в курені?
– сказала Паляничиха до чоловіка.

– Мабуть, зосталась. Хіба ж там, мало народу зостає­ться на ніч,- сказав Паляник.

– Ой, боюся я за свою дочку. Там же збирається всякий народ, усяка наволоч.

– Що ж маємо робити. Бійся не бійся, а на заробітки треба посилати дітей,- сказав Паляник.

– Горе нам з тими заробітками,- сказала, зітхнувши, Паляничиха й пішла в хату спати.

Переночувавши в курені, Василина зосталась на цілий день на роботі. Знов настав пишний теплий майський ве­чір. Хлопці знов запалили багаття. Запалав огонь під лі­сом. Заграли музики. Пішли в танець дівчата з хлопцями. Фургони стояли напоготові. Василина не знала, що діяти: чи їхати додому, чи знов зоставатись на ніч в курені. Василь просив її переночувати хоч одну ніч;

– Боюсь, Василю, батька та матері. Нема де дітись, тре­ба їхати додому,- сказала Василина.

– То прибувай же завтра на роботу!
– гукнув вслід Василь.

Василина приїхала додому. Мати лаяла її, лаяла, та й годі сказала. Василина лягла спати край віконечка і довго-довго не спала. Вона чула, як в садках співали соловейки. Соловейки щебетали, хрущі гули, а Василині все здавалось, що десь під лісом грають скрипки та гуде ре­шето; вона ніби бачила велике багаття, кругом його хло­пців та дівчат, заквітчаних квітками. Музики грають, ді­вчата танцюють, а Василь Кравченко сидить під дубом та жде її - не діждеться.

«Господи! Коли ця ніч мине! Коли я знов його побачу?» - думала Василина, плачучи. А соловейки спів­али, аж сади розлягались, та дражнили молоду веселу ді­вчину. Василина спала ніч, як не спала, й раніше за усіх прокинулась пранці. Вона ледве діждалась того часу, як за двором загуркотіли фургони та заграли музики.

Знов поїхала Василина на буряки й знов заночувала на полі в курені. Весела челядь, танці, музики - все це було для неї неначе щоденне весілля. А гарний Василь Кравче­нко не оступався од неї цілий день, знов просидів з нею вечір під дубом, неначе на досвітках. З сусідніх сіл знов понаїздили молоді хлопці: один гарний, другий ще кра­щий, та всі вилися кругом Василини.

Вернулась Василина додому. Мати лаяла та й лаяти перестала.

Через два тижні економ оповістив, щоб робітники приходили до посесора за платою. В неділю по обіді Васи­лина з хлопцями та дівчатами пішла в Журавку до пана за грішми.

В Журавці панський двір стояв край села над ставком. Просторний панський дім виступав однією половиною в широкий двір, а другою ховався в розкішний старий садок. Високий частокіл йшов од самих воріт до дому й одділяв широкий чистий двір од садка. На подвір’ї стояли рядками надвірні хати для челяді, возовня, стайня, льодовня, птичники і якісь невеличкі не то хатки, не то повітки, чисто обмазані білою глиною. Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки мож­на було скинути оком. В старому садку зеленіла соковита трава. Вишні, черешні, груші, сливи угорки, тернослив, терен та дерен - усе росло густими купами. Подекуди, на крутих горбах, було видно неначе здорові гнізда з густих вишень та терносливу. Коло самого дому, під вікнами, росли кущі жовтої акації, купи мальви. Густий рядок роз­кішних верб та акації, неначе товста зелена гірлянда, об­хоплював панський двір та садок скрізь понад вулицею, поза великим током, поза довгими мурованими воловня­ми, кошарами та стайнями.

В тому домі жив посесор Станіслав Ястшембський. Йо­го батько колись мав свої села, але жиди так заплутали пана, що він мусив продати села, ледве виплутався з дов­гів і вмер, зоставивши синові кілька тисяч карбованців. Син мусив по смерті батька взяти в посесію Журавку.

Станіслав Ястшембський змалку вчився в білоцеркі­вській гімназії, але наука не давалась йому. Він насилу переліз в третій клас і ніяк не міг рушити далі, виріс під саму стелю, вивчився курити люльку, пити вино, грати в карти, чудово їздити верхи, й на тім скінчив курс своєї науки. Дома, на вакаціях, Стась ганявся за дівчатами по селу серед дня. Це був найвищий спеціальний клас Стасевої науки, якою він закінчив курс.

Раз в Білій Церкві вночі зібралась весела компанія мо­лодих паничів-гімназистів і зайшла в винарню до жида. Стась звелів жидові принести з льоху два десятки пляшок вина. Жид виніс з льоху один десяток і поліз за другим. Стась зачинив двері й запер жида в льоху. Молода компанія пила всю ніч, а світом пішла гуляти по містечку, позривала всі вивіски з шинків і поприбивала на брамі гімназії, на дверях в директора і навіть на церковній брамі. Вранці всі люди здивувались, побачивши, що в гімназії йде «продажа распивочно и на вынос водки и вина». Двадцять паничів другого дня вигнали з гімназії і між ними нашого Станіслава Ястшембського.

Кільки літ молодий Ястшембський пожив у свого бать­ка, придивлявся до господарства, нібито вчився господарювати, але справді тільки байдики бив. Він їздив в гості до сусід, грав у карти, чудово танцював, з веселою компанією молодих сусід їздив часто на влови, любив хорти, а більше од усього баскі коні та гарних дівчат. Вільне, безробітне його життя текло, як медова річка. Яст­шембський не любив книжок і не читав їх, та й в батька його не було книжок, окрім кількох, не дуже нових, ро­манів. Зате він читав газети, його батько виписував кі­льки польських газеток. Старий Ястшембський любив слід­кувати за політикою. Молодий Ястшембський нехтував українським народом і дуже любив розказувати анекдоти спеціально за дурних мужиків та молодиць, про дурну наймичку, котра по панському загаду зварила борщ з сі­ченої соломи, а кашу з полови...