Василина затріпалась в його руках, як птиця, й з усієї сили пхнула його од себе так, що Ястшембський аж заточився.

– Чого це ви причепились до мене!
– крикнула Васили­на і хотіла втекти з хати.

Ястшембський вхопив її за руку і придержав. Васили­на пручалась. Вона в той час пригадала Василя Кравче­нка, його чорні кучері, його темні очі. Їй чогось стало жаль хлопця.

– Чого ти пручаєшся, дурна дівчино? Я тебе не з’їм,- сказав Ястшембський і сів на здорове крісло коло стола. Василина хотіла вирвати од його свою руку. Ястше­мбський смикнув її до себе так, що Василина зачепилась за стіл. Самовар і посуда задрижали на столі. Один стакан впав з стола й розбився.

– Не бійсь, з парубками то й жартуєш, а зо мною не хочеш,- сказав Ястшембський і смикнув Василину за руку так, що вона впала на його коліно. Ястшембський вхопив її за тонкий стан і посадив собі на коліно. Василина штовхнула його кулаками так, що крісло на коліщатах покотилось з паничем, а Василина одскочила од його, як несамовита.

Ястшембський зареготався.

– Та й бриклива ж ти, дівко, а ще й молода!
– сказав Ястшембський і при тих словах схопився з крісла, по­гнався за Василиною і впіймав її серед світлиці.

Василина важко дихала, як птиця, що попалась в не­безпечні руки. Вона втратила силу і стояла серед хати мовчки. Ястшембський заговорив до неї тихо й ласкаво.

– Ну, чого ж ти розсердилась, дурна дівчино! Я пожа­ртував трохи з тобою, та й годі. Я ж тебе не з’їв? Правда, я тебе не вкусив? Та й дика ж ти, як лісова коза. Мабуть, ти й людей не бачила в своїх комарівських лісах.

– Авжеж, таких, як ви, не бачила й досі,- голосно крик­нула Василина,- пустіть мене, я піду собі додому. Не хочу ні вашого керсета, ні ваших червоних чобіт. Я піду собі до батька й будлі-де знайду службу.

– Цур дурної-навісної! Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? Йди, ли­шень, до пекарні та пополуднуй. Скажи Одарці, щоб пі­шла до комори та взяла чого тобі на полудень,- сказав ла­скаво Ястшембський і сам вивів Василину за руку за двері.

Червона, як жар, злякана й засоромлена, пішла Васи­лина в пекарню. Всі молодиці глянули на її стривожене лице і почали сміятись. Ястшембський зараз надійшов в пекарню і звелів Одарці мерщій видати полудень челяді.

Василина наче впала на лаву, її серце перестало тривож­но тріпатись. Вона почувала, що на її губах горить папський поцілунок; вона неначе й досі почувала на що­ках, на руках, на плечах панські м’які і, разом з тим, дужі руки.

Ястшембський папився чаю, звелів запрягти коні і по-їхав до сусід паничів на карти. Виїжджаючи з двору, він звелів Одарці поприбирати з стола і показати Василині, як ходити коло самовара й де ховати посуд.

Тільки що панич виїхав з двору, Одарка й Ярина вбі­гли в покої і заходились коло самовара. В чайникові було ще доволі чаю. Сахарниця була замкнута, але в їх десь знайшовся й сахар. Одарка сіла за стіл по один бік на старомодній шляхетській канапі з високою спинкою, та­кій здоровій, як добрий віз; а Ярина вгніздилась по другий бік. Вони обидві порозпирались зовсім так, як посесорові тітки. Одарка з повагою обперлась ліктем об товсту та круглу, як колода, подушку, що лежала впоперек канапи, і закотила очі під лоб, дивлячись на стелю. Вона звеліла Василині налити два стакани чаю. Василина налила і подала їм обом стакани.

– Сідай же, Василино, з нами до столу та вчись пити чай. Та тільки не викажи на нас панові. Адже ж і ти п’єш з нами чай?

– А навіщо мені виказувати? Хіба мені пан батько чи дядько?

– Поживеш в пана, то порозумнішаєш,- сказала Одарка, сьорбаючи холодний чай.- Пам’ятай, що тобі доведеться з нами жити, з нами їсти й пити. Ми сьогодні в пана, а завтра деінде. Чи мало він попроганяв дівчат та молодиць, кращих за нас? Прожене він і нас, як трохи під­топчемось: я його заздріваю в цьому.

Василина сіла коло стола і випила стакан чаю. Чай здався для неї дуже смачний. Після чаю молодиці пішли нишпорити по покоях, по закутках. Одарка стала перед одним дзеркалом і перев’язала собі наново хустку на голо­ві; Ярина чепурилась перед другим. Василина й собі не втерпіла: вскочила в кабінет і заглянула в кругле дзеркало в срібних рамах, що стояло на столі. Вона глянула на свої очі, на брови, на квітки на голові і засміялась сама до се­бе. Осміх був такий дивний, зуби були такі білі та дрібні, що Василина трохи не крикнула:

– Ой гарна ж я, гарна! Брови мої, як шнурочки, очі, як терночок! Ой боже мій, яка я гарна. Он чого панич так чі­плявся до мене!

Одарка заглянула в кабінет. Василина одскочила од дзеркала.

– Ярино! Чи ти ба! Панич забув ключі од комори,- гук­нула Одарка.

– Невже! Де ж вони?
– обізвалась Ярииа.

– Осьдечки, коло дзеркала на столі!
– сказала Одарка і вхопила ключі.

Ярина кивнула й моргнула на Одарку, показуючи на Василину.

– Йди, Василино, трохи погуляй абощо. Все одно тобі нема роботи,- сказала Одарка.