Шрифт:
— Коли чемно питають, то треба чемно й відповідати, — промовив чоловік і підійшов ближче.
— Убий мене, тоді сам побачиш, — відповів Вокульський.
Голодранець поточився назад. Ліворуч від дороги з’явилося кілька людських тіней.
— Дурні! — вигукнув Вокульський, ідучи вперед. — У мене золотий годинник і кілька сот карбованців грошей… Боронитись я не буду, ну!..
Тіні посунулись між деревами, і хтось півголосом промовив:
— Така сволота зійде, де його й не сіяли…
— Тварюки!.. Боягузи!.. — крикнув Вокульський несамовито. У відповідь йому загупотіли ноги втікачів.
Вокульський схаменувся. «Де ж це я?.. Звичайно, в Лазейках, але де саме?.. Треба йти в другий бік…»
Він кілька разів звертав і вже не знав, куди йде. Серце у нього сильно закалатало, на чолі виступив холодний піт, він перший раз в житті злякався темряви, боявся заблудити.
Кілька хвилин він біг, захекавшись, сам не знаючи куди.
В голові зринали дикі думки. Нарешті ліворуч від себе побачив ограду, а за нею будівлю. «Ага, оранжерея…»
Потім дійшов до якогось містка, передихнув і, спершись на поручні, подумав: «Отже, до чого я дожився?.. Небезпечний суперник… розладнані нерви… Здається, вже сьогодні я міг би дописати останню дію цієї комедії!..»
Проста дорога довела його до ставу, потім до Лазенківського палацу. Через двадцять хвилин він дійшов до Уяздовських Алей і сів на візника, а за чверть години був уже в своїй квартирі.
Побачивши світло й вуличний рух, Вокульський повеселішав, навіть усміхнувся, і прошепотів: «Що мені скочило в голову?.. Якийсь Охоцький… самогубство!.. Які дурниці… Проник же я все-таки в аристократичне товариство, а що буде далі — побачимо…»
Коли він увійшов у кабінет, слуга подав йому листа, писаного на його власному папері рукою пані Мелітон.
— Ця пані приходила сьогодні аж два рази, — сказав вірний слуга. — Раз о п’ятій, другий раз о восьмій…
Розділ дванадцятий
КЛОПОТИ В ЧУЖИХ СПРАВАХ
Вокульський не поспішав відкривати листа пані Мелітон, пригадуючи недавно пережите. Йому здавалось, що в неосвітленій частині кабінету він і досі бачить темну гущавину Лазенківського парку, невиразні силуети обдертусів, які заступили йому дорогу, а пізніше пагорок з колодязем, де Охоцький ділився з ним своїми намірами. Але як тільки він переводив очі на світло, туманні образи зникали. Тоді він бачив лампу з зеленим абажуром, купу паперів, бронзові статуетки на письмовому столі, — і йому часом здавалось, що Охоцький з його літаючими машинами і його власний розпач були тільки сном. «Який він геній? — казав сам собі Вокульський. — Він звичайнісінький мрійник!.. І панна Ізабелла така самісінька жінка, як інші… Вийде за мене — гаразд, а не вийде, то не вмру ж я від цього».
Він розгорнув листа і прочитав:
«Шановний пане! Важлива новина: через кілька днів продаватиметься будинок Леицьких, а єдиним покупцем буде баронеса Кшешовська — їхня родичка й ворог. Я напевне знаю, що вона заплатить за будинок лише шістдесят тисяч, а в такому разі залишок посагу панни Ізабелли в сумі тридцять тисяч карбованців пропаде. Це дуже сприятливий момент, бо панна Ізабелла, поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком, охоче погодиться на всяку іншу комбінацію. Я гадаю, що цього разу ви не проминете зручної пагоди, як то було з векселями Лепцького, коли ви подерли їх перед моїми очима. Пам’ятайте: жінки так люблять бути пригнобленими, що для більшого ефекту не вадить інколи придавити їх ногою. Що рішучіше Ви це зробите, то певніше вона Вас покохає. Пам’ятайте про це!..
Зрештою, Ви можете зробити Бельці невелику приємність. Барон Кшешовський, перебуваючи в скрутному становищі, продав дружині свого улюбленого коня, який цими днями має брати участь в скачках і на якого він покладав великі надії. Наскільки мені відомі їхні взаємини, Бельця була б дуже задоволена, якби в день скачок цей кінь не належав ні баронові, ні його дружині. Баронові було б соромно, що він продав коня, а баронесі було б прикро, якби кінь виграв гроші для когось іншого. Великосвітські інтриги — це дуже делікатна справа, але спробуйте їх використати.
Нагода незабаром трапиться, бо, наскільки мені відомо, один такий Марушевич, приятель обох Кшентовських, має запропонувати Вам купити цього коня. Пам’ятайте, що ланки коряться тільки тим, хто міцно тримає їх в руках, одночасно потураючи їхнім примхам.
Правду кажу, я починаю вірити, що Ви народилися під щасливою зіркою.
Щиро віддана вам А. М.»
Вокульський глибоко зітхнув; обидві новини були важливі. Він вдруге перечитав листа, дивуючись з різкого стилю пані Мелітон та з її зауважень на адресу жіноцтва.
Міцно тримати людей і обставини в своїх руках — це було в натурі Вокульського; він усіх і все готовий був скрутити в руках, крім панни Ізабелли. Вона була єдиною істотою, якій він хотів би дати повну волю або навіть коритися їй.
Він мимоволі оглянувся: слуга й добі стояв у дверях.
— Іди спати, — сказав він йому.
— Зараз піду, тільки був тут ще один пан, — відказав слуга.
— Який пан?
— Він залишив картку, он лежить на столі.
На столі лежала візитна картка Марушевича.
— Ага… Що ж той пан казав?
— Та він так ніби нічого й не казав. Тільки питав, коли ви буваєте вдома. Ну, я й сказав йому: отак о десятій вранці, тоді він сказав, що прийде завтра о десятій, тільки на хвилинку.
— Гаразд. На добраніч.
— Кланяюсь в ноги, пане.
Слуга вийшов. Вокульський відчув себе цілком спокійним. Охоцький і його літаючі машини якось одразу втратили своє значення. Він знову був повний енергії, як тоді, коли виїжджав у Болгарію. Тоді він вирушав здобувати капітал, а тепер має нагоду частину його витратити для напни Ізабелли. Не давала йому спокою фраза з листа пані Мелітон: «…поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком…» Отже, вона ніколи не опиниться в цьому становищі. І врятує її не якийсь там Охоцький з допомогою своєї машини, а саме він… Відчував у собі стільки сили, що коли б у цю хвилину над ним завалилася стеля з двома горішніми поверхами, він мабуть, удержав би її.
Діставши з шухляди записну книжку, Вокульський почав підрахунки: «Скаковий кінь — дрібниця… Коштуватиме щонайбільше тисячу карбованців, з яких певна частина повернеться… Будинок — шістдесят тисяч, посаг панни Ізабелли — тридцять тисяч, разом — дев’яносто тисяч. Нівроку собі… майже третина мого капіталу. Проте за будинок мені повернуть принаймні шістдесят тисяч або більше… Тільки треба буде умовити Ленцького, щоб ці тридцять тисяч він доручив мені. За них я платитиму їм на рік п’ять тисяч дивідендів. Думаю, що цього їм на прожиток вистачить? Коня віддам берейторові, нехай підготує його до скачок… О десятій буде у мене Марушевич, об одинадцятій піду до адвоката… Гроші позичу за вісім процентів річних — отже, ще сім тисяч двісті карбованців. Сам матиму, напевне, процентів п’ятнадцять, пу й будинок даватиме якісь прибутки…