А що скажуть мої компаньйони? Та мені це однаково!

Я маю сорок п’ять тисяч карбованців доходу на рік, з них витрачу дванадцять-тринадцять тисяч, залишиться тридцять дві тисячі карбованців… З такими грішми моя дружина не повинна б нудьгувати… Протягом року позбудуся того будинку хоч би і з втратою тридцяти тисяч карбованців… А втім, це не втрата, а посаг панни Ізабелли…»

Опівночі Вокульський почав роздягатись. Під впливом точно накресленого плану, виразної мети нерви його заспокоїлись. Він погасив світло, ліг, подивився на фіранки, які колихав на вікні вітер, і заснув як убитий.

Прокинувся він о сьомій годині таким бадьорим і веселим, що слуга, помітивши це, затримався в кімнаті.

— Чого тобі треба? — спитав Вокульський.

— Мені нічого. А от сторожеві, прошу папа, треба, та він не сміє просити вас, щоб ви потрудились бути його дитині хрещеним батьком.

— А-а-а!.. А він питав мене, чи я хочу, щоб у нього була дитина?

— Не питав, бо ви тоді були на війні.

— Ну, гаразд. Буду його кумом.

— То, може б, ви мені тепер подарували старого сюртука, бо як же я піду на хрестини?

— Гаразд, візьми собі сюртука.

— А припасувати на мене?..

— От дурень, не мороч мені голови…. Візьми та припасуй, хоч я не знаю, що саме.

— Та я хотів би, прошу пана, оксамитного коміра.

— Ну то пришивай собі оксамитного коміра та йди к чорту.

— Ви зовсім даремно гніваєтесь, бо я ж стараюсь для вашого гонору, а не для себе, — відповів слуга і вийшов, грюкнувши дверима.

Він відчував, що його пан у найкращому настрої.

Вокульський одягнувся й сів за бухгалтерські книги, разом п’ючи без нічого чай. Закінчивши підрахунки, він написав одну телеграму в Москву про надіслання чека на сто тисяч карбованців, а другу — віденському торговельному агентові, щоб той затримав деякі замовлення.

За кілька хвилин перед десятою увійшов Марушевич.

Молодик здавався ще більш виснаженим та несміливим, ніж учора.

— Ви дозволите, — промовив він після привітання, — я одразу викладу карти на стіл… У мене до вас незвичайна пропозиція…

— Готовий слухати найнезвичайнішу.

— Баронеса Кшешовська (я приятель барона й баронеси), — казав виснажений молодик, — хоче продати скакового коня. Я одразу й подумав, що, може б, ви, при ваших зв’язках, захотіли купити цього коня… У нього величезні шанси на виграш, тим більше, що в забігу, крім нього, йде ще тільки двоє коней, набагато слабших…

— Чому ж баронеса сама не хоче брати участі в скачках?

— Вона?.. Вона смертельно ненавидить скачки!

— То нащо ж вона купувала скакового коня?

— З двох причин, — відповів молодик. — По-перше, баронові потрібно було дістати вісімсот карбованців на сплату боргу честі, і він сказав, що застрелиться, коли не дістане цих грошей, хоч би за свого улюбленого коня, по-друге, баронеса не бажає, щоб її чоловік брав участь в скачках.

Отож вона купила цього коня, а тепер аж захворіла від сорому й розпачу і хотіла б продати його за будь-яку ціну.

— А саме?

— За вісімсот карбованців, — відповів молодик, опустивши очі.

— Де стоїть кінь?

— В манежі у Міллера.

— А документи?

— Ось вони, — вже веселіше відповів Марушевич, витягаючи пачку паперів з бічної кишені сюртука.

— Можемо одразу скінчити? — спитав Вокульський, переглядаючи папери.

— Можемо негайно.

— Після обіду підемо дивитись на коня?

— Ну, звичайно…

— Значить, пишіть розписку, — сказав Вокульський і вийняв гроші з шухляди.

— На вісімсот… звичайно?.. — промовив молодик.

Він швиденько взяв папір і ручку й почав писати. Вокульський помітив, що рука у нього трохи тремтіла, а обличчя мінилося.

Розписка була написана за всіма правилами. Вокульський поклав на стіл вісім асигнацій по сто карбованців і сховав папери в шухляду. Через хвилину молодик, так само збентежений, залишив кабінет. Йдучи наниз сходами, він думав: «Падлюка я, падлюка!.. Але через кілька днів я поверну тій відьмі двісті карбованців і скажу, що Вокульський, побачивши коня, оцінив його по-новому й додав ці гроші.

Вони ж, напевне, не зустрінуться — ні барон з своєю жіночкою, ні оцей… купчик з ними. Сказав написати розписку… ач який!.. Одразу видно гендляра і парвеню… Ой, як же мене покарано за мою легковажність…»

Об одинадцятій Вокульський вийшов на вулицю, маючи намір іти до адвоката.

Як тільки він вийшов з під’їзду, три візники, забачивши світле пальто й білого капелюха, вдарили по конях. Один в’їхав другому дишлем у бричку з відкидним верхом, а третій, обминаючи їх, мало не збив з ніг носія з важкою шафою. Зчинився галас, візники почали шмагати один одного батогами, засюрчали свистки поліцейських, і скінчилось на тому, що два найгарячіших візники самі себе одвезли в участок власними екіпажами. «Погана прикмета, — подумав Вокульський і вдарив себе долонею по лобі. — Оце так! їду до адвоката, щоб купив мені будинок, а не знаю, ні який він, ні навіть де стоїть».