Добродій увійшов, кінчаючи розмову з кимось, хто залишився на вулиці, але одразу повернувся, щоб попрощатися з ним. Потім знову увійшов і знов вибіг, задираючи голову немов для того, щоб прочитати вивіску. Нарешті він увійшов остаточно, але дверей за собою не зачинив. Раптом він випадково глянув на даму — і в нього злетіло з носа темне пенсне.

— А… а… а!.. — вигукнув він.

Але дама рвучко одвернулася від нього до несесерів і впала иа стілець.

До прибулого вибіг Мрачевський і, двозначно усміхаючись, запитав:

— Чим можемо служити, бароне?..

— Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки, знаєте, щоб вони мали форму жокейської шапочки і — з хлистом…

Мрачевський відкрив коробку з запонками.

— Води… — простогнала дама кволим голосом.

Жецький налив їй води з графина й подав із співчутливим виразом.

— Вам погано, пані?.. Може, покликати лікаря?

— Мені вже легше, — відповіла дама.

Барон розглядав запонки, демонстративно обернувшись до дами спиною.

— А як ви гадаєте — чи не кращі були б запонки у формі підків? — питав добродій Мрачевського.

— Я гадаю, пане бароне, що вам здадуться й одні, й другі. Спортсмени носять тільки емблеми свого спорту, але люблять різноманітність.

— Скажіть, будь ласка, — раптом звернулась дама до Клейна, — нащо людям підкови, коли вони не мають за що утримувати коней?..

— Отже, будь ласка, — промовив барон, — підберіть мені ще кілька дрібничок у формі підкови…

— Може, попільничку? — запитав Мрачевський.

— Гаразд, попільничку, — відповів барон.

— Може, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою?

— Будь ласка, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою.

— Скажіть мені, шановний пане, — промовила дама до Клейна підвищеним голосом, — вам не соромно завозити оці коштовні дрібнички, коли країна зруйнована?.. Або не соромно купувати скакові коні…

— Дорогий пане, — закричав так само голосно барон до Мрачевського, — запакуйте все оце — запонки, попільничку, чорнильницю — й одішліть до мене додому. У вас прекрасний вибір товарів. Щиро дякую…

І він вибіг з магазину, але ще разів зо два повертався, розглядаючи вивіску над дверима.

Коли оригінал барон вийшов, у магазині запанувало мовчання. Жецький дивився на двері, Клейн на Жецького, а Лісецький на Мрачевського, який за спиною у дами робив двозначні гримаси.

Дама повільно підвелася з стільця й підійшла до конторки, за якою сидів Вокульський.

— Чи можна запитати, — промовила вона тремтячим голосом, — скільки вам винен отой пан, який тільки що вийшов?

— Шановна пані, якби у нас були порахунки з тим паном, то вони стосувалися б тільки його й мене, — відповів Вокульський, вклоняючись.

— Шановний пане, — провадила далі роздратована дама, — я Кшешовська, а той пан — мій чоловік. Його борги цікавлять мене тому, що він загарбав моє майно, за яке ми зараз позиваємось…

— Прошу пробачення, — перебив її Вокульський, — але стосунки між подружжям мене не обходять.

— Ага, так?.. Звичайно, купцям це найвигідніше… Adieu!

І вона вийшла з магазину, грюкнувши дверима.

Через кілька хвилин по тому в магазин вбіг барон. Він разів зо два виглянув на вулицю, а потім підійшов до Вокульського.

— Тисяча пробачень, — сказав він, намагаючись утримати пенсне на носі, — але як постійний ваш покупець дозволю собі спитати цілком конфіденціальпо: що вам казала ота дама, яка тільки-но вийшла?.. Дуже перепрошую за мою сміливість, але конфіденціальпо…

— Вона не сказала нічого такого, що треба було б повторювати, — відповів Вокульський.

— Бо, знаєте, пане, на жаль, вона — моя дружина… Ви знаєте, хто я такий… барон Кшешовський… Дуже шановна жінка, дуже освічена, але в зв’язку з смертю дочки трохи знервована і часом… Ви розумієте?.. Значить, нічого?..

— Нічого.

Барон уклонився і вже в дверях зустрівся поглядом з Мрачевським, який йому підморгував.

— Значить, так?.. — сказав барон, пронизливо дивлячись на Вокульського, і вибіг на вулицю.

Мрачевський остовпів і почервонів, як буряк. Вокульський трохи зблід, проте спокійно взявся до рахунків.

— Що воно за оригінали, пане Мрачевський? — спитав Лісецький.

— А це ціла історія! — відповів Мрачевський, скоса поглядаючи на хазяїна. — Це барон Кшешовський, великий чудак, і його жінка, трохи навіжена особа. Ми навіть якісь далекі родичі, але що ж!.. — зітхнув він, поглядаючи в дзеркало. — Я не маю грошей, через те мушу працювати продавцем, а вони ще мають, тому можуть бути моїми покупцями…