— Для мене вона буде вдалою й за дев’яносто тисяч…

— Але за шістдесят п’ять краще.

— Я не хочу оббирати мого майбутнього спільника.

— Спільника!.. — вигукнув адвокат. — Але ж шановний пан Леицький — справжнісінький банкрут! Ви просто пошкодите йому, коли дасте кілька зайвих тисяч карбованців.

Я знаю, як дивиться на такі справи його сестра графиня… Як тільки пан Ленцький залишиться без копійки за душею, його чарівна дочка одразу вийде заміж за барона або маршалка…

Очі у Вокульського так дико блиснули, що адвокат замовк. Він пильно подивився на свого гостя, подумав і ляснув себе долонею по лобі.

— Шановний пане Вокульський, — спитав він, — ви остаточно вирішили дати дев’яносто тисяч за ту розвалюху?

— Так, — глухо відповів Вокульський.

— Дев’яносто мінус шістдесят… посаг панни Ізабелли… — буркнув адвокат. — Ага…

Фізіономія і вся його поведінка миттю змінилися. Він видмухнув з люльки цілу хмару диму, розлігся в кріслі і, помахавши рукою в бік Вокульського, промовив;

— Ми один одного розуміємо, пане Вокульський. Признаюсь щиро — ще п’ять хвилин тому я підозрював вас хто зна в чому, та справи ваші чисті. Але тепер, вірте мені, в моїй особі ви маєте доброзичливу людину і… спільника…

— Тепер я вас не розумію, — тихо промовив Вокульський, опускаючи очі.

На щоках у адвоката виступили цеглисті плями. Він подзвонив, увійшов лакей.

— Не впускайте сюди нікого, поки я не скажу, — наказав адвокат.

— Слухаю пана, — відповів похмурий лакей.

Вони знову залишились удвох.

— Пане… Станіславе, — почав адвокат. — Ви знаєте, що таке наша аристократія та її оточення?.. Це кілька тисяч чоловік, які висмоктують соки з країни, розтрииькують гроші по закордонах, привозять відтіля найгірші звички, заражають ними начебто здорові середні класи й самі безнадійно гинуть: економічно, фізіологічно й морально. Якби їх можна було змусити працювати, якби схрестити з іншими верствами населення, тоді б, може… вийшло щось путяще, бо вдача у них тонша за нашу. Розумієте… схрестити, а не викидати на їх підтримання тридцять тисяч карбованців. Отож у схрещуванні я вам можу допомогти, але в марнуванні тридцяти тисяч карбованців — ні!..

— Я вас зовсім не розумію, — тихо відказав Вокульський.

— Ви розумієте, тільки не довіряєте мені. Недовірливість — це позитивна риса, і я не буду вас від неї лікувати. Скажу тільки: Ленцький-банкрут може… породичатися навіть з купцем, а тим більше з купцем-шляхтичем. Але Ленцький з тридцятьма тисячами карбованців у кишені…

— Пане адвокате, — перебив його Вокульський, — чи згодні ви від мого імені взяти участь у торгах?

— Згоден, але понад те, що даватиме Кшешовська, накину не більш як кілька тисяч. Ви мені пробачте, але сам з собою я торгуватися не можу.

— А якщо знайдеться третій претендент?

— Що ж! В такому разі я переторгую і його, аби тільки задовольнити вашу примху.

Вокульськяй устав.

— Дякую вам, — сказав він, — за щирість. Ви маєте рацію, але у мене є свої міркування… Гроші я принесу вам завтра, а тепер — до побачення.

— Жаль мені вас, — сказав адвокат, стискаючи йому на прощання руку.

— Чому?

— Та тому, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, а не годувати його з власної комори.

Ви робите помилку, яка вас швидше віддалить, а не наблизить до мети.

— Ви помиляєтесь.

— Романтик… романтик… — повторював адвокат, сміючись.

Вокульський вибіг від адвоката і, сівши на візника, сказав їхати на Електоральну вулицю. Він був збентежений тим, що адвокат розгадав його таємницю, і тим, що він засуджував метод його дії. Звичайно, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, але ж його здобиччю мала бути панна Ізабелла!..

Він зупинив візника перед непоказною крамничкою, над якою висіла чорна вивіска з жовтим написом: «Вексельна і лотерейна контора С. Шлангбаума».

Крамниця була відчинена. За оббитим бляхою і одгородженим від публіки дротяною сіткою прилавком сидів старий єврей з лисою головою і сивою бородою, немов приліпленою до «Кур’єра», що лежав на прилавку.

— Добрий день, пане Шлангбаум! — голосно привітався Вокульський.

Єврей підвів голову і зсунув окуляри з лоба на очі.

— Ах, це ви, пане добродію!.. — відповів старий, стискаючи йому руку. — Що це, невже й вам уже потрібні гроші?..

— Ні, — відповів Вокульський, сідаючи на плетений стілець, що стояв перед прилавком. А через те, що йодіу було соромно одразу сказати, чого він сюди прийшов, тому почав з запитання: — Ну, що чути, пане Шлангбаум?..