Штейн був певний, що за нас оступиться Туреччина. Ліптак зітхав за ночівлею та гарячою стравою, а я казав, що хто-хто, а Наполеон нас не залишить. Під дощамп наша одежа зовсім розкисла, ми брели по болоті вище кісточок, підошви наші поодставали, а в чоботях грало, як на ппщалці. Місцеві жителі боялись-нам продати глечик молока, а в одному селі погналися за нами з вплами й косами.

І все-таки ми не журились, а Ліптак, розбризкуючи ногамп болото й ледве дихаючи, вигукнув:

— Eljen Magyar! [48] Отепер ми заснемо!.. Якби ще скляночка слив’янки перед сном…

В нашому веселому товаристві обдертусів, яких лякались навіть ворони, тільки Кац був похмурий. Він частіше за інших відпочивав і швидше марнів; губи в нього засмагли, очі дивно блищали.

— Боюсь, чи не схопив він гнилої гарячки, — сказав мені якось Шапарі.

Недалеко від річки Сави, не пам’ятаю вже, на котрий день нашої мандрівки, знайшли ми в глухому місці кілька хат, де нас прийняли гостинно. Уже смеркло, ми страшенно потомились, але жаркий вогонь та пляшка слив’янки навіяли нам веселі думки.

— Присягаюсь, — вигукнув Шапарі, — що не далі як у березні Кошут покличе пас до війська. Дурницю ми втнули, поламавши шаблі…

— А турки, може, ще в грудні рушать з військом, — додав Штейн. — Хоч би нам вигоїтись до того часу…

— Дорогі друзі!.. — волав Ліптак, зариваючись у гороховиння. — Лягайте к чорту спати, а то нас ні Кошут, ні турок не розбудить.

— Певно, що не розбудить! — пробурчав Кац.

Він сидів на лаві навпроти печі й сумно дивився в вогонь.

— Ти, Каце, скоро перестанеш вірити в милосердність господню, — озвався Шапарі, хмурячи брови.

— Немає милосердності для тих, хто не зумів померти із зброєю в руках! — крикнув Кац. — Дурні ви і я з вами!

Так вам і піде турок або француз підставляти лоба під кулю!.. А чому ви самі його не підставили?..

— У нього гарячка, — шепнув Штейн. — Наберемось ми клопоту з ним у дорозі…

— Угорщина!.. Нема вже Угорщини! — бурчав Кац. — Рівність… ніколи не було рівності!.. Справедливість… ніколи її не буде… Свиня викупається навіть у багні, а от людина з серцем… Ні, пане Мінцелю, не буду я вже в тебе краяти мила…

Я зрозумів, що Кац дуже хворий. Підійшов до нього, став тягти на гороховиння, кажу йому:

— Йди, Августе, йди…

— Куди я піду?.. — спитав він, опам’ятавшись на хвилину.

А потім додав:

— З Угорщини мене вигнали, а до пруссаків не затягнете…

Проте він ліг на гороховиння. Вогонь у печі пригасав.

Ми допили горілку й лягли покотом, тримаючи пістолети в руках. В щілинах завивав вітер, немов вся Угорщина плакала, а нас зморив сон.

Мені приснилось, що я ще малий і що якраз різдво. На столі стоїть ялинка, на ній горять свічки; вона така убога, як і ми були убогі, а навколо мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський фальшивими голосами колядують:

Я прокинувся, схлипуючи з жалю за своїм дитинством.

Хтось сіпав мене за плече.

Це був селянин, господар хати. Він підвів мене з гороховиння «і, показуючи в бік Каца, злякано промовив:

— Дивіться-но, пане вояк… З ним сталося щось зле…

Він схопив з комина скалку й засвітив. Я подивився.

Кац лежав скоцюрблений на гороховинні, а в руці у нього стримів розряджений пістолет. Перед очима у мене попливли вогненні кола, і я зомлів.

Опам’ятався я вже на возі, яким ми доїжджали до Сави.

Розвиднялось, наставав погожий день; з річки віяло вільгістю. Я протер очі й полічив людей… Було нас на возі четверо й п’ятий фурман. Та воно ж і повинно бути п’ять.

Ні, повинно бути шість!.. Я шукав очима Каца й не міг знайти, Не питав про нього; плач так здавив мене за горло, думав — задушить. Ліптак дрімав, Штейн тер очі, а Шапарі все дивився вбік і насвистував марш Ракочі, хоч часто й збивався.

Гей, брате Каце! Що ж ти наробив?.. Інколи мені здається, що на небі ти знайшов і угорську піхоту, і свій полеглий взвод… Часом мені вчувається грім барабанів, чіткий ритм маршу і команда: «На пле-че!» І тоді мені здається, що то ти, Каце, йдеш на зміну варти перед господнім престолом… Бо кепський був би угорський бог, якби не оцінив тебе як належить!

…Але ж і розбалакався я, нехай бог милує!.. Думав про Вокульського, а пишу про себе і про Каца. Отже, повертаюсь до своєї теми.

Через кілька днів по смерті Каца ми опинилися в Туреччині, а потім ще два роки я, вже сам, тинявся по всій Європі. Був в Італії, Франції, Німеччині, навіть в Англії, і скрізь зі мною не розлучалась біда й мучила туга за батьківщиною. Не раз мені здавалося, що я збожеволію, слухаючи тільки чужу мову, бачачи чужі обличчя, чужі убори, чужу землю. Не раз я готовий був віддати життя, аби хоч подивитись на сосновий ліс або криті соломою хати. Не раз, мов дитина, я кричав уві сні: «Я хочу додому!..» А коли прокидався в сльозах, то вдягався й вибігав на вулицю, бо мені здавалось, що я побачу не чужу вулицю, а Старе Місто або Підвалля.