За Францом звичайно доводилось посилати. Входив він заспаний, позіхаючи, байдуже цілував дядька в плече й цілий день чухався в голові, що могло означати або сонливість, або невдоволення. Майже не було ранку, щоб дядько, стежачи за ним, не перекривив його і не спитав:

— Ну… де ти, шельмо, бігаль?

Тим часом на вулиці починався рух, і прохожі все частіше просувалися перед вітриною. То наймичка, то дроворуб, то хлопчик від шевця, то добродій у конфедератці проходили в один та в другий бік, немов фігурки в рухомій панорамі. Серединою вулиці рухались вози, екіпажі, бочки — туди й назад… Возів і людей ставало щораз більше, аж поки на вулиці не утворювався суцільний потік, з якого щохвилини хто-небудь забігав до нас щось купити.

— На три гроші перцю…

— Прошу, фунт кави…

— Дайте рису…

— Півфунта мила…

— На гріш лаврового листу…

Поступово в магазин набивалось повно людей, переважно наймичок та убого одягнених господарок. В такий час Франц Мінцель виглядав найнещаснішим: висував і засував шухляди, пакував товар у торбинки з сірого паперу, лазив по драбинках, знов пакував товар, і все це з жалісною міною людини, якій не дають і позіхнути.

Кінець кінцем у магазині набиралося стільки покупців, що і я, і Ян Мінцель мусили допомагати Францові обслуговувати їх.

А старий весь час писав та давав здачу, хапаючись пальцями за свій білий ковпак, голуба китичка якого звисала йому аж над очі. Часом він шарпав за шнурок козака, а інколи блискавично хапав нагайку і шмагав нею котрого-небудь із своїх племінників. Дуже рідко я міг зрозуміти, за що він їх б’є, бо самі вони неохоче розповідали про причини його запальності.

Десь о восьмій покупців меншало. Тоді в глибині магазину з’являлася гладка наймичка з кошиком булок та чашками (Франц обертався до неї спиною), а за нею — мати нашого хазяїна, сухорлява бабуся в жовтій сукні, в величезному чепці на голові та з кофейником в руках. Поставивши на стіл свою посудину, стара хрипким голосом промовляла:

— Gut Morgen, meine Kinder! Der Kaffee ist schon fertig… [8]

І починала наливати каву в білі фаянсові чашки.

В цей час до неї підходив старий Мінцель і цілував її в руку, кажучи:

— Gut Morgen, meine Mutter! [9]

Після цього він діставав чашку кави і три булки.

Потім підходили Франц Мінцель, Ян Мінцель, Август Кац і після всіх я. Кожен цілував стару в суху руку, помережану синіми жилками, і кожен казав:

— Gut Morgen, Grossmutter! [10]

І одержував належну йому чашку кави і три булки.

Коли ми поспіхом випивали свою каву, наймичка забирала порожнього кошика й брудні чашки, а стара — свого кофейника, і обидві зникали.

За вікном весь час котилися вози і плинув в обидва боки людський потік, з якого щохвилини хтось відривався і заходив у магазин.

— Прошу, крохмалю…

— Дайте мигдалю на десять грошів…

— На гріш локриці…

— Сірого мила…

Десь ополудні покупців коло прилавка з колоніальними товарами меншало, зате все більше ставало їх по правому боці магазину, у Яна. Тут купували тарілки, склянки, утюги, млинки для кави, іграшки, а іноді й великі парасолі волошкового або яскраво-червоного кольору. Покупці — чоловіки й жінки — були добре одягнені, сідали на стільці й наказували подавати собі безліч речей, торгуючись і жадаючи все нових.

Пам’ятаю, що коло лівого прилавка мені найбільше доводилось бігати та пакувати товари, а коло правого мучила думка: чого насправді хоче покупець і чи купить він що-небудь чи ні? Але й тут продавалось чимало товарів, і денний виторг від галантереї був у кілька разів більший, ніж від продажу колоніальних товарів і мила.

Старий Мінцель бував у магазині і в неділю. Вранці він молився, а опівдні казав мені приходити до нього на своєрідні уроки:

— Sag mir (скажи мені): was ist das? (Що це єсть?) Das ist Schublade (це єсть шухляда). Ану подивись, що в тому шухляді є? Es ist Zimmt (єсть кориця). Для чого потрібен кориця? Для зупу, для солодка страва потрібен кориця. Що таке єсть кориця? Є такий кора з одного дерево. А де живе такий дерево кориця? В Індії живе такий дерево. Дивись на глобус — оце тут єсть Індія. Дай мені на десять гроші кориця… О, du Spitzbub. [11] Я тобі дам десять раз нагайка, ти будеш знав, скільки продавав за десять гроші кориця…

Таким способом ми оглядали кожну шухляду в магазині та вивчали історію кожного товару. Коли ж Мінцель не дуже стомлювався, то диктував мені ще завдання на рахівництво, наказував підбивати рахунки в книжках та писати ділові листи від нашого магазину.

Мінцель дуже любив порядок, не терпів пилу і стирав його з найдрібніших речей. Тільки нагаїв йому не доводилось витирати завдяки своїм недільним урокам бухгалтерії, географії та товарознавства.

Потроху за кілька років ми так звикли один до одного, що старий Мінцель не міг обійтись без мене, а я навіть його нагайку почав вважати атрибутом сімейних звичаїв.