— Так вона сказала? — холодно промовила панна Ізабелла.

— Так! Кінець кінцем розкажу тобі все. Свою розмову вона закінчила словами, які мене дуже зворушили і здивували: «Згадаєш мої слова, Казю, що так буде, бо вмираючі бачать краще…»

— Невже вона так погано себе почуває?

— В усякому разі, недобре, — сухо закінчила пані Вонсовська, відчуваючи, що розмова починає рватися.

Настала хвилина мовчання, яку, на щастя, увійшовши, перервав Охоцький. Пані Вонсовська знов дуже сердечно попрощалася з панною Ізабеллою і, кинувши на свого супутника лукавий погляд, сказала:

— Ну, а тепер їдьмо до мене обідати.

Охоцький зробив незалежну міну, яка мала означати, що він не поїде з пані Вонсовською. Проте, нахмурившись ще більше, він узяв капелюха й вийшов слідом за нею.

Коли вони сіли в екіпаж, Охоцький одвернувся від пані Вонсовської і, дивлячись на вулицю, почав:

— Нехай би вже та Вельця кінчала з Вокульським так чи інак…

— Ви, напевне, хотіли б, аби скінчила «так», щоб залишитись другом дому? Але з цього нічого не вийде, — сказала пані Вонсовська.

— Я вас дуже прошу, пані… — обурено відказав Охоцький. — Це не моя спеціальність. Залишаю це для Старського та таких, як він…

— То нащо вам потрібно, щоб Бельця швидше скінчила?

— Дуже потрібно! Я дав би голову до пня, що Вокульський знає якусь важливу наукову таємницю, але певний також, що він мені її не відкриє, поки перебуватиме в такій гарячці… Ах, оці мені жінки з їх бридким кокетством…

— А ваше не таке бридке? — спитала пані Вонсовська.

— Нам можна.

— Вам можна… Он ви який!.. — обурилась вона. — І це говорить передова людина, в вік емансипації!..

— Хай їй чорт, тій емансипації! — відказав Охоцький. — Добра мені емансипація! Ви хотіли б мати чоловічі й жіночі привілеї і ніяких обов’язків… Відчиняй їм двері, поступайся місцем, за яке заплатив, закохуйся в них, а вони…

— Бо ми — ваше щастя, — насмішкувато відповіла пані Вонсовська.

— Яке там щастя!.. На сто мужчин припадає сто п’ять жінок, то чого тут дорожитись?

— Мабуть же, ваші поклонниці, покоївки, не дорожаться?

— Звичайно, ні! Але найнестерпніші — великосвітські дами і ресторанні служниці. Стільки домагань, примх!..

— Ви нахабнієте, пане Охоцький, — гордо промовила пані Вонсовська.

— Ну, то дозвольте поцілувати ручку, — відказав він і зараз же виконав свій намір.

— Прошу не цілувати в цю руку…

— Тоді в другу…

— А що, хіба я не казала, що ви ще до вечора поцілуєте мене в обидві руки?

— Ага, їй-богу, так!.. Не хочу я у вас обідати… Я тут вийду.

— Спинити екіпаж?

— Навіщо?

— Ну, ви ж хочете вийти…

— А от тут і не вийду… Нещасний я чоловік з такою дурною вдачею!

Вокульський приходив до Ленцьких що кілька днів і найчастіше заставав лише пана Томаша, який вітав його з батьківською ніжністю, а потім годин зо дві розказував про свої хвороби або про свої справи, делікатно даючи зрозуміти, що вже вважає його за члена своєї родини.

Панни Ізабелли, як звичайно, не бувало вдома: вона була у тітки-графині, у знайомих або в магазинах. Коли ж Вокульському щастило і він заставав її вдома, вони також говорили мало, та й то про незначні речі, бо вона завжди або збиралась куди-небудь з візитом, або приймала у себе.

Днів через два після відвідин Вонсовської Вокульський застав панну Ізабеллу вдома. Подаючи йому руку, яку він завжди, з побожністю поцілував, вона сказала:

— Ви чули, що Заславська дуже хвора?..

Вокульський занепокоївся.

— Бідна, славна бабуся… Якби я знав, що мій приїзд ие налякає її, поїхав би… Чи там за нею хто-небудь доглядає?

— Аякже, — відповіла панна Ізабелла. — Там коло неї барон і баронеса Дальські, — сказала вона з усміхом, — бо Евеліна вже вийшла за барона. Ну, там же Феля Яноцька і… Старський.

Вона трохи зашарілась і замовкла. «От наслідок моєї нетактовності, — подумав Вокульський. — Помітила, що той Старський мені не дуже подобається, і тепер бентежиться, як тільки про нього згадаєш. Як це підло з мого боку».

Він хотів сказати про Старського що-небудь хороше, але слова застрягли йому в горлі. Аби порушити ніякову мовчанку, спитав:

— Куди ви збираєтесь цього літа виїжджати?

— Не знаю. Тітка Гортензія трохи нездужає, то, може, поїдемо до неї в Краків. Але мушу признатись, що я з більшою охотою поїхала б у Швейцарію, якби це від мене залежало.