— Господи милостивий! — кричу я. — Хто ж вам сказав?

— Ну насамперед не бійтесь, що я комусь скажу, — говорить він серйозно. — В нашій сім’ї секрет однаково, що в колодязі…

— Але. хто вам сказав?

— Мені, бачите, сказала жінка, а вона довідалась про це від пані Колерової.

— А та відкіля?

— Пані Колеровій сказала пані Радзінська, а пані Радзінській, що заприсягалася мовчати, довірила цю таємницю пані Денова, приятелька пані Місевичової.

— Яка ж пані Місевичова необережна!

— Нічого не вдієш! — каже Вірський. — А що ж їй, бідолашній, залишалось робити, коли Денова напалася на неї, що Вокульський, мовляв, просиджує у них до ранку і що тут щось не гаразд… Звісно, стара злякалася і розказала, що йдеться не про фіглі-міглі, а про шлюб і що до дня святого Яна вони, може, й повінчаються.

Мене аж голова заболіла, але що ж робити? Ой жіноцтво, жіноцтво!..

— Що чути в місті? — питаю я Вірського, щоб припинити делікатну розмову.

— Чудасія! — каже він. — Чудасія з тією баронесою! Але дайте мені сигару, бо це дві довгі історії.

Я подав йому сигару, а він розказав мені свої історії, які остаточно переконали мене, що злі люди рано чи пізно бувають покарані, а добрі нагороджені і що в найчерствішому серці все ж таки жевріє іскорка совісті.

— Давно ви були у наших дам? — питає мене Вірський.

— Днів з чотири… з п’ять тому… — відповів я. — Розумієте, я не хочу перешкоджати Вокульському та й вам… раджу те саме. Молода з молодим швидше порозуміються, аніж з нами, старими.

— Дозвольте! — перебиває мене Вірський. — П’ятдесятирічний мужчина зовсім не старий, а тільки зрілий…

— Як те яблуко, що от-от упаде.

— Ваша правда: п’ятдесятирічний мужчина дуже схильний до падіння. І якби не жінка та не діти… Пане Ігнаце!.. Пане Жецький!.. Hex мене чорти візьмуть, коли я не міг би ще змагатися з молодими. Але жонатий чоловік — каліка: жінки на нього не дивляться, хоча… пане Ігнаце…

Тут очі його заблищали й обличчя набуло такого виразу, що коли він чоловік побожний, то повинен би другого дня йти сповідатись.

Я взагалі вважаю, що у всієї шляхти одна вдача: до науки або до торгівлі у нього клею в голові нема, до роботи його не навернеш, а от до пляшки, до бійки або до непристойності він завжди готовий, хоч би від нього вже труною тхнуло. Паскудники!

— Все це гаразд, пане Вірський, — кажу я йому, — але що ж ви хотіли мені розказати?

— Ага! Я зараз оце якраз про це подумав, — відповідає він і димить сигарою так, як казан з асфальтом… — Ото тоді, пам’ятаєте отих студентів з нашого дому, що жили над баронесою?..

— Малеський, Паткевич і отой третій. Чого ж би я не пам’ятав таких шибеників. Веселі хлопці!

— Дуже, дуже! — підтвердив Вірський. — Скарай мене, боже, коли при таких урвителях можна було утримати молоду куховарку більш як вісім місяців. Пане Жецький, повірте мені, що вони втрьох могли б залюднити всі дитячі притулки… їх там, в університеті, видно, цього навчають. Бо за моїх часів, коли дідич відкуповувався за молодого сина трьома або чотирма коровами на рік… — ф’ю, ф’ю!.. — то навіть ксьондз ображався, що йому псують овечок. А ці, добродію!..

— Ви хотіли мені розказати про баронесу, — нагадав я, бо не люблю, коли сивий уже чоловік меле дурниці.

— Ага! Отож тоді… А найгірший з них — Паткевич, отой, що удає мерця. Бувало, як тільки смеркне, то цей здохляк вилазить на сходи і там зчиняється такий писк, наче бігає ціле стадо щурів…

— Ви хотіли розказати про баронесу…

— Ага! Отож тоді, пане добродію… Ну, Малеський — теж добра штучка!.. Отож тоді, як вам відомо, суд присудив хлопцям восьмого числа вибиратися. А їй і за вухом не свербить… Восьме, дев’яте, десяте… вони собі сидять, а в пані баронеси печінка від злості пухне. От вона порадилась з тим своїм адвокатом та з Марушевичем і п’ятнадцятого числа привела до них судового пристава з поліцією.

Вилазить той пристав з поліцією на четвертий поверх — стук-грюк! Двері у хлопців замкнені, але зсередини питають: «Хто там?» — «Ім’ям закону — відчиніть!» — каже пристав. «Закон законом, — відповідають йому зсередини, — але ми не маємо ключа. Нас хтось замкнув, мабуть, пані баронеса». — «Ви що, знущаєтеся з влади? — каже пристав. — А ви знаєте, що повинні залишити кімнату?»— «Аякже, знаємо, — відповідають зсередини, — тільки ж через замкову дірку не вийдеш. Хіба що…»

Звісно, пристав посилає двірника по слюсаря, а сам чекає з поліцією на сходах. За якоїсь півгодини приходить слюсар; простий замок він одімкнув відмичкою, а англійському ніяк не дасть ради. Крутить-вертить, хоч гавкай до нього… Біжить наш слюсар знов за інструментом на півгодини, а тим часом у дворі збіговисько, крик, а на третьому поверсі баронеса влаштовує страшну істерику.

Пристав далі чекає на сходах, коли це прибігає до нього Марушевич, «Пане пристав, — кричить, — подивіться, що вони виробляють!» Пристав вибігає в двір і бачить таку сцену: Вікно на четвертому поверсі відчинене (подумайте тільки, це в лютому!), а з того вікна летять на подвір’я: матраци, ковдри, книжки, черепи і таке інше. Трохи згодом з’їжджає на мотузі сундук, а за ним ліжко. «Ну, що ви на це скажете?» — кричить Марушевич. «Треба скласти протокола, — каже пристав. — Та, зрештою, вони ж вибираються, може, їм не варто перешкоджати.