Шрифт:
— Отже, через те, що барон любить тринькати гроші, а баронесі подобається мій будинок, я мушу втратити кілька тисяч. З якої ж речі?
— Ну, не ображайтесь, шановний пане Вокульський, — промовив князь, потиснувши Стахові руку. — Всі ми живемо серед людей; вони допомагають нам досягти своїх цілей, то повинні й ми їм… чимось допомогти…
— Мені навряд чи хтось допомагає, більше перешкоджають, — відказав Стах.
Вони попрощались досить холодно, я навіть помітив, що князь був незадоволений.
Дивні люди! Мало того, що Вокульський заснував те Товариство для торгівлі з Росією і дає їм можливість наживати по п’ятнадцять процентів на їх капітал, вони ще хочуть, щоб на їх слово він подарував баронесі кілька тисяч карбованців…
Але ж баронеса — козир-баба! Куди вона тільки не ткне свого носа! До Стаха приходив навіть якийсь ксьондз і закликав ім’ям божим, щоб він продав баронесі будинок за дев’яносто п’ять тисяч. А тому що Стах відмовив, то треба сподіватись, що незабаром почуємо, який він запеклий безбожник.
А тепер настає головна подія, про яку я розкажу швидко, що й не зоглядитесь.
Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом [126] . Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою.
— Уявіть собі, пане Жецький, — казала вона, — яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин…
126
Вільгельм І був поранений терористом Нобілінгом 2 червня 1878 року й на час своєї хвороби передав владу наступникові тропу Фрідріхові-Вільгельмові. Знову взяв владу в свої руки 5 грудня 1878 року.
— На ті шість годин за два карбованці?.. — зауважив я.
— Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки…
— А іграшки справді гарні? — спитав я, готуючи собі певний план.
— Прекрасні! — жваво сказала пані Ставська. — Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… — додала вона, червоніючи.
— Чи не в животик… з вашого дозволу? — спитав я.
— Ага, — швидко сказала вона, — Тоді лялька водить очима й вимовляє «Мама!». Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: «Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?..» І поцілувала її в носок лакованого черевичка.
З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку.
— Правду кажу, — закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), — я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку…
— То, напевне, дуже дорога забавка, — зауважила пані Місевичова.
— Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, — відповіла пані Ставська.
— Мені здається, — сказав я, — що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас…
Я не смів запропонувати ляльку як подарунок, розуміючи, що матері буде приємно самій зробити втіху дитині.
Хоч ми говорили стиха, але Гелюня, видно, почувши, що ми говоримо про ляльку, вибігла з другої кімнати з блискучими очима. Щоб скерувати її увагу на щось інше, я спитав:
— Ну, Гелюню, тобі подобається пані баронеса?
— Так собі, — відповіла дівчинка, обпершись об моє коліно й дивлячись на матір. (Боже мій, чому я не батько цієї дитини?)
— А вона розмовляє з тобою?
— Мало. Раз тільки випитувала, чи мене дуже пестить пан Вокульський.
— Так… І що ж ти їй відповіла?
— Я сказала, що не знаю, який це пан Вокульський.
А тоді пані баронеса каже… Ой, як ваш годинник голосно цокає. Ану покажіть…
Я вийняв годинника й дав його Гелюні.
— Що ж сказала пані баронеса? — нагадав я.
— Пані баронеса сказала: «Як же ти не знаєш пана Вокульського? Це ж той, що ходить до вас з отим роз… роз… розтупником Жецьким». Ха-ха-ха! Ви — тупник? Покажіть мені годинника всередині…