Вокульський став навколішки, щоб підняти папірця.

Підводячись, він торкнувся сукні панни Ізабелли і, сам не тямлячи, що робить, схопив її за руку.

— Чи прокинешся ти, моя королівно?.. — сказав він.

— Не знаю… можливо… — відповіла вона.

— Агей… Агей!.. — загукав знизу Старський. — Ідіть уже, панове, а то обід прохолоне!..

Панна Ізабелла втерла очі й швидко залишила руїни.

За нею вийшов Вокульський.

— Що ви там так довго робили? — з усмішкою запитав Старський і подав руку панні Ізабеллі, яку вона квапливо прийняла.

— Ми слухали незвичайну історію!.. — відповіла панна Ізабелла. — Я не сподівалась, що в цьому краю можуть існувати такі легенди і що прості люди можуть їх так цікаво розказувати… Що ж ви, кузене, запропонуєте нам на обід?.. Ах, той хлопець незрівняний! Попросіть, щоб він повторив вам ту історію…

Вокульського вже не дратувало те, що панна Ізабелла йде з Старським під руку, що дуже на нього спирається, навіть те, що трохи кокетує з ним. Хвилювання, свідком якого він був, її єдине незначуще слово розпорошило всі його побоювання. Він поринув у спокійну задуму, таку глибоку, що не тільки Старський, а й ціле товариство немов зникло у нього з-перед очей.

Він пам’ятав, як піднявся на гору в діброву, як щось з великим апетитом їв, пам’ятав, що був веселий, навіть упадав коло панни Феліції… Але про що говорилось, що він сам казав, цього не усвідомлював.

Сонце вже було над спочивком, а на небі з’явилися хмари, коли Старський наказав слугам прибрати посуд, кошики та килими і запропонував дамам повертатися додому.

В брику посідали в тому самому порядку, що й раніш.

Закутавши Евеліну шалями, барон нахилився до Вокульського і з усмішкою шепнув:

— Якщо у вас ще один день буде такий настрій, як сьогодні, то ви позакохуєте в себе всіх дам.

— Он як!.. — здвигнув плечима Вокульський.

Він сів в кінці брики, навпроти панни Феліції. Охоцький сів на передку поруч з кучером, і коні рушили.

Хмари все більше облягали небо, дуже швидко темніло.

Проте в бриці було весело: пані Вонсовська знов засварилася з Охоцьким, який, забувши про свої літаючі прилади, перекинув ноги через передок і обернувся лицем до товариства. Він хотів закурити, раптом витер сірника й освітив усіх пасажирів у бриці, а найяскравіше Старського.

В цю мить Вокульський рвучко відхилився назад — перед його очима щось мигнуло. «Дурниці!.. — подумав він. — Я забагато випив…»

Пані Вонсовська коротко пирхнула сміхом, але опанувала себе і швидко заговорила:

— Ви дуже оригінально сіли, пане Охоцький!.. Фі, завтра вам доведеться просити пробачення! Ой, нахаба, він скоро поставить кому-небудь ноги на коліна. Оберніться зараз же наперед, бо скажу кучерові, щоб залишив вас на дорозі…

У Вокульського на чолі виступив холодний піт, але він здвигнув плечима й умовляв себе: «Це мені привиділось… Це мені привиділось… Дурниці!..»

Нелюдським зусиллям волі він прогнав від себе це видиво. До нього знову повернувся добрий настрій, і він почав весело розмовляти з Вонсовською.

А коли вони повернулись у Заславек пізньої ночі, Вокульський заснув, як убитий, і йому навіть снилося щось кумедне.

Другого дня, коли Вокульський вийшов перед сніданком на прогулянку, перша людина, яку він зустрів у дворі, була покоївка панни Ізабелли, вона несла кілька суконь, а за нею наймичук ніс сундука. «Що ж це таке?.. — подумав він, — Сьогодні ж неділя, не може вона виїхати… Зрештою, про це хоч згадала б учора вона або господиня…»

Він пішов на став, обійшов навкруги парк, сподіваючись розвіяти в дорозі лихі передчуття. Але даремно. Думка про те, що панна Ізабелла може виїхати, не залишала його. Він уперто гнітив її, але добився тільки того, що вона вже не була такою виразною, як спочатку, а тихо дратувала його десь на дні серця.

Під час сніданку він помітив, що господиня привіталася з ним сердечніше, ніж звичайно, що всі тримаються серйозніше, що панна Феліція придивляється до нього пильніше й ніби з докором. Після сніданку йому знову здалося, що господиня подала якийсь знак пані Вонсовській. «Мабуть, я таки хворий», — подумав він.

Проте одразу одужав, як тільки панна Ізабелла сказала, що хоче прогулятися по парку.

— Хто хоче йти зі мною? — спитала вона.

Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності.

На половині алеї панна Ізабелла промовила:

— Дуже мені шкода буде Заславка… «Шкода?..» — подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі:

— Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця…