Шрифт:
Він мистецьки скінчив своє діло, вклонився за всіма правилами доброго тону і з усмішкою на обличчі вийшов.
Дивлячись на його величну міну і портфель, в якому він носив щітки та бритви, можна було подумати, що це чиновник з якого-небудь міністерства.
Коли він пішов, Вокульський навіть не згадав про молодих і невибагливих балерин; його цікавило надзвичайно важливе питання, суть якого містилася в трьох словах: фрак чи сюртук? «Якщо одягну фрак, то виглядатиму франтом, що пильно додержує етикету, який мене кінець кінцем зовсім не обходить. А якщо одягну сюртук, то можу образити Ленцьких.
До того ж вони могли запросити й ще кого-небудь… Нічого не вдієш, коли я вже зважився на такі дурниці, як власний екіпаж та скаковий кінь, то доведеться одягти і фрак!..»
Думаючи про все це, він сміявся з тієї безодні легковажних вчинків, у які спихало його знайомство з панною Ізабеллою. «О, мій старий Гопфер! — думав він. — О, мої університетські й сибірські товариші! Хто б з вас міг подумати, що мене цікавитимуть такі дурниці?..»
Він одягнув фрак і, ставши перед дзеркалом, з задоволенням оглянув себе. Це тісне вбрання якнайкраще вирізняло його атлетичну постать.
Власний екіпаж чекав уже хвилин з п’ятнадцять, зараз було пів на шосту. Вокульський одягнув легке пальто і вийшов з дому. Сідаючи в екіпаж, він був дуже блідий і дуже спокійний, як людина, що йде назустріч небезпеці.
Розділ шістнадцятий «ВОНА», «ВІН» ТА ІНШІ
Того дня, коли Вокульський мав прийти на обід, панна Ізабелла повернулась від графині о п’ятій. Вона була трохи розгнівана, трохи замріяна, а взагалі — прекрасна.
Сьогодні її спіткало щастя й розчарування. Великий італійський трагік Россі, з яким вона й тітка познайомилися в Парижі, приїхав до Варшави на гастролі. Він одразу ж відвідав графиню і з цікавістю розпитував про панну Ізабеллу. Сьогодні він мав прийти вдруге, і графиня спеціально для нього запросила панну Ізабеллу. Тим часом Россі не прийшов, тільки надіслав листа з перепрошенням, виправдуючись несподіваним візитом якоїсь високопоставленої особи.
Кілька років тому, в Парижі, Россі був ідеалом панни Ізабелли; вона закохалася в нього і навіть не приховувала своїх почуттів, наскільки, звичайно, це було можливо для панянки її кола. Славетний артист знав про це, щодня бував у домі графині, грав і декламував усе, що просила панна Ізабелла, а виїжджаючи в Америку, подарував їй «Ромео і Джульєтту» італійською мовою з написом: «Все можна мухам, а мені — нічого!»
Звістка про те, що Россі приїхав у Варшаву і що не забув про неї, схвилювала панну Ізабеллу. Вже о першій годині дня вона була у тітки. Вона щохвилини підходила до вікна, на стукіт кожного екіпажа у неї скоріше билось серце, на кожен дзвінок здригалась, плуталась у розмові, на обличчі їй виступали червоні плями… І от — Россі не прийшов.
А вона сьогодні була така гарна! Навмисне для нього одягла кремову сукню (здалека шовк здавався зім’ятим полотном), у вухах у неї — брильянтові сережки (не більші за горошину) і яскраво-червона троянда на плечі.
І більш нічого. Але нехай Россі пошкодує, що не бачив її!
Прождавши чотири години, панна Ізабелла повернулась додому обурена. Проте взяла в руки примірник «Ромео і Джульєтти» і, переглядаючи його, подумала: «От якби сюди раптом увійшов Россі!..»
Тут було б навіть краще, ніж у графині. Без свідків він міг би шепнути їй якесь ніжне слівце, переконався б, що вона зберігає його подарунки, а головне, переконався б (про що так красномовно свідчить велике дзеркало), що в цій сукні, з цією трояндою, в голубому кріслі вона виглядає, як богиня.
Вона пригадала, що на обіді має бути Вокульський, і мимоволі стенула плечима. Галантерейний купець поруч з Россі, яким захоплюється весь світ, здався їй таким смішним, що їй стало просто жаль його. Якби Вокульський в цю хвилину опинився коло її ніг, вона, може, навіть занурила б пальці в його волосся і, бавлячись ним, як великим псом, прочитала. б йому оцю скаргу Ромео перед Лауренціо:
Ромео Тортури, а не милость! Небеса Тут, де живе Джульєтта. Кожна кицька; І пес, і миш мала — тварина кожна, Дрібна й нікчемна, може жити тут, Тут, в небесах, й дивитися на неї… Ромео ж — ні, не може! Більше прав, Шаноби і свободи в почутті Всі мухи мають більше, ніж Ромео. Дозволено їм вільно припадать До чуда білого руки Джульєтти, Блаженство раю красти в неї з уст, Що чисті і цнотливі, як в весталки, І червоніють з сорому, за гріх Вважаючи свій власний дотик. О! Ромео ж — ні, не може! Він — вигнавець! Все можна мухам, а мені — нічого, Їм воля, а мені —лише вигнання! І ти сказав: вигнання — це не смерть? Невже ж не мав ножа ти, чи отрути, Чи ще якогось згубного знаряддя, — Нічого ти страшнішого не мав, Щоб знищити мене, окрім «вигнання»? «Вигнання»!.. — О, мій отче, слово це Кричать і виють грішники у пеклі! О, де ж у тебе серце, отче мій? Ти ж мій отець духовний, мій навчитель, Сповідник, друг, порадник мій, і ти — Ти вбив мене, сказавши: «На виганання!»Вона зітхнула. Хто його знає, скільки разів повторював сам собі ці слова великий бездомник, думаючи про неї?..
І, може, у нього навіть немає повірника!.. Вокульський міг би бути таким повірником: він добре знає, як то мучитись за жінкою, коли ризикував задля неї життям.
Перегорнувши кілька сторінок назад, вона знову почала читати:
Ромео мій! О, нащо ти Ромео? Зміни своє ім’я, зречися батька; Як ні, то присягни мені в коханні, І більше я не буду Капулетті. Лише твоє ім’я — мій ворог лютий, А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі.. Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть Лице і плечі, ноги, груди й руки Або якусь частину тіла іншу? О, вибери собі нове ім’я! Та що ім’я? Як не назвеш троянду — Не зміниться в ній аромат солодкий. Хоч як назви Ромео, він — Ромео, Й найвища, досконалість все ж при ньому, Хоч би він був і зовсім безіменний. О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео! Взамін того, що й не твоя частина, Візьми мене всю, всю!.. [80]80
Переклад Ірини Стешенко.