— Хто такий? — спитала дівчина.

— Я, управитель.

— Що вам потрібно?

— Я прийшов з уповноваженим власника будинку.

— А цьому панові чого треба?

— Це і є уповноважений.

— То як же мені про вас сказати?

— Скажіть, — промовив уже роздратовано управитель, — що ми прийшли поговорити про квартиру.

— Ага!

Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.

Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.

З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.

— Я можу заприсягатися, — казала баронеса, — що він з нею підтримує зв’язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.

— Гм… гм… — озвався чоловічий голос.

— А ця мерзенна кокетка, щоб обманити мене, викинула букет за вікно…

— Та барон же на селі… так далеко від Варшави, — заперечив чоловічий голос. — Але він має тут приятелів! — вигукнула баронеса. — І якби я вас не знала, то могла б подумати, що й ви були посередником у тих паскудних справах.

— Але ж, пані!.. — запротестував чоловічий голос, і в ту ж мить пролунало два поцілунки, мабуть, в руку.

— Ну, ну, пане Марушевич, без ніжностей!.. Знаю я вас.

Обсипаєте жінку пестощами, поки вам не повірить, а потім розтринькуєте її майно і вимагаєте розводу… «Значить, це Марушевич, — подумав я. — Гарна пара…»

— Я зовсім інакший, — тихіше відповів чоловічий голос, і знову пролунало два поцілунки, безумовно, в руку.

Я глянув на екс-дідича. Він підвів очі до стелі, а плечі — майже до вух.

— От хлюст!.. — шепнув він, показуючи на двері.

— А ви його знаєте?

— Ще б пак!..

— Отже, — говорила баронеса в другій кімнаті, — візьміть оцих дев’ять карбованців, занесіть в костьол Святого Хреста й замовте три молебні, щоб господь напоумив його… Ні, — додала вона, трохи помовчавши, — нехай буде один молебень за нього, а дві панахиди за упокій душі моєї нещасної дівчинки.

Почулася тихе схлипування.

— Заспокойтеся, пані, — лагідно умовляв її Марушевич.

— Ідіть уже, йдіть… — відповіла вона.

Двері раптом відчинились, і на порозі, як укопаний, спинився Марушевич, а за гшм показалось жовте обличчя й червоні очі пані баронеси. Управитель і я підвелися з стільців. Марушевич позадкував в сусідню кімнату й, мабуть, вийшов через другі двері, а баронеса сердито закричала:

— Марисю!.. Марисю!..

Вбігла та сама дівчина в білому чепчику, чорній сукні й білому фартусі. В цьому вбранні вона могла б здатися сестрою-жалібницею, аби в очах її не миготіло безліч бісиків.

— Як ти могла впустити сюди цих панів? — запитала її баронеса.

— Та ви ж, пані, самі казали просити…

— Дурепа! Забирайся геть!.. — засичала баронеса. Потім звернулася до нас: — Що вам потрібно, пане Вірський?

— Це пан Жецький, уповноважений власника будинку, — відповів управитель.

— A-а! Це добре… — промовила баронеса, повільно йдучи в. вітальню й не запрошуючи нас сідати.

Ось опис цієї дами: чорна сукня, жовте обличчя, синюваті губи, червоні від плачу очі і гладенько зачесане волосся. Вона схрестила на грудях руки, як Наполеон І, і, дивлячись на мене, заговорила:

— А-а-а! Значить, ви уповноважений, якщо не помиляюсь, пана Вокульського? Так? Ну, то скажіть же йому, що або я виберуся з цієї квартири, за яку плачу сімсот карбованців на рік, дуже регулярно, — правда ж, папо Вірський?..

Управитель уклонився.

— Або, — казала баронеса далі, — пан Вокульський викорінить у своєму домі бруд і розпусту.

— Розпусту? — перепитав я.

— Так, пане, — підтвердила баронеса, киваючи головою. — Отих прачок, які цілими днями виспівують унизу якихось гидких пісеньок, а вечорами регочуть у мене над головою у тих… студентів… Отих бандитів, які кидають на мене згори цигарки або поливають мене водою… Оту нарешті пані Ставську, про яку навіть не знаю, що сказати: чи вона вдова, чи розведена, і на які кошти живе… Ця пані одбиває чоловіків у доброчесних і страшенно нещасливих жінок…

Вона закліпала очима й заплакала.

— Який жах! — говорила вона, схлипуючи. — Бути прикутою до такого мерзенного дому через пам’ять до дитини, якої вже не вирвеш з серця. Адже вона бігала по цих кімнатах… І гралася там, у дворі… І виглядала в вікно, в яке тепер я, осиротіла мати, виглянути не можу… Вони хочуть вижити мене звідси… всім я заважаю… А я ж не можу відціля вибратись, бо на кожній дошці підлоги збереглися сліди її ніжок… в кожній стіні завмер її сміх або плач…

Вона впала на канапу й заридала.