Убогий екс-дідич сів на продерте крісло і заговорив:

— В 1859 році, пане Жецький… Здається, я маю честь…

— Так, пане, я Жецький, пане поручник угорської піхоти, пане…

Ми знову подивились один одному в очі. Ех! Господи милосердний!..

— Розказуйте далі, пане шляхтич, — попросив я, стискаючи йому руку.

— В 1859 році я був на дев’ятнадцять років молодший, ніж зараз, і мав щорічно десять тисяч карбованців доходу… І це в ті часи, пане Жецький!.. Правда, проживав н не тільки проценти, а дещо і з капіталу. Отже, як скасували кріпацтво…

— Ну, — сказав я, — селяни також люди, пане…

— Вірський, — підказав управитель.

— Пане Вірський, — кажу, — селяни…

— Про селян мені байдуже, — перебив він. — Головне, що в 1859 році я мав десять тисяч карбованців доходу (враховуючи й позички) і був в Італії. Мені цікаво було подивитись на країну, з якої виганяють німоту… А тому що у мене тоді не було жінки й дітей, не було для кого себе берегти, то я з чистої цікавості їхав з французьким авангардом. Прямували ми, пане Жецький, під Мадженту, хоч не знали, куди йдемо і хто з нас завтра побачить, як заходитиме сонце… Ви знаєте почуття, коли людина непевна завтрашнього дня і перебуває в товаристві людей, які теж непевні завтрашнього дня?

— Чи я знаю!.. Далі, далі, пане Вірський…

— Щоб я з цього місця не встав, коли це не найкращі хвилини в житті! Ти молодий, веселий, здоровий, на шиї у тебе немає жінки й дітей, п’єш, і співаєш, і щохвилини поглядаєш на темну стіну, за якою приховане наше завтра… «Гей! — кричиш. — Налийте мені вина, бо я не знаю, що за тією темною стіною… Гей, вина! Й поцілунків…» пане Жецький, — прошепотів, нахиляючись, управитель.

— Ну, то як же ви йшли з французьким авангардом під Мадженту? — перебив я його.

— Йшли ми з кірасирами, — оповідав далі управитель. — Ви ж знаєте кірасирів, пане Жецький?.. На небі світить одне сонце, а в ескадроні кірасирів — сто сонць…

— Важка то кіннота, — зауважив я. — Піхоті доводиться розлущувати їх, як горіхи сталевим щипцям…

— Отож наближаємось ми, пане Жецький, до якогось італійського городка, а тамтешні селяни повідомляють нас, що недалеко стоїть корпус австріяків. Посилаємо ми їх у той городок з наказом, а швидше — з проханням, щоб жителі, як побачать нас, не вигукували привітань.

— Розумію, — сказав я. — Коли супротивник недалеко…

— Через півгодини ми вже були в городку. Вулиця вузенька, а по обидва боки людей — ледве проїде чотири кірасири вряд, а в вікнах і на балконах — жінки… Та які жінки, пане Жецький!.. У кожної в руці букет троянд.

Ті, котрі стоять на вулиці, ані пари з уст, бо австріяки ж близько… А ті, що на балконах, скубуть свої букети й обсипають спітнілих, закурених кірасирів, немов снігом, рожевими пелюстками. Ах, пане Жецький, якби ви бачили той сніг: темно-червоний, рожевий, білий, і ті руки, і тих італійок… Полковник тільки доторкався пальцями до уст та посилав на обидва боки поцілунки. А сніг рожевих пелюстків сипався та й сипався на золоті кіраси, на шоломи, на пирхаючих коней… До всього того якийсь старий італієць з сивим аж до коміра волоссям і кривою палицею вибіг на середину вулиці і заступив дорогу полковникові. Він схопив за шию його коня, поцілував і, крикнувши: «Eviva Italia [94] », впав мертвий на місці. Отаке було напередодні Мадженти!

Екс-дідич розказував про все це, а сльози котилися йому на поплямований сюртук.

— Хай мене чорти візьмуть, пане Вірський, — вигукнув я, — коли Стах не віддасть вам квартири безплатно!

— А я доплачую сто вісімдесят карбованців, — схлипував управитель.

Ми обидва втерли очі.

— Пане управителю, — сказав я, — Маджента Маджентою, а діло ділом. Може, ви познайомите мене з кількома мешканцями?

— Ходімо, — відповів управитель, підхоплюючись з крісла, — ходімо, я покажу вам найцікавіших.

Він вибіг з вітальні і, сунувши голову в двері, здається, кухонні, гукнув.

— Маню! Ми пішли… А з тобою, Віцеку, ми поквитаємось увечері!

— Я не хазяїн, то чого зі мною квитатися? — відповів хлопчина.

— Пробачте йому, — попросив я управителя.

— Якраз!.. Та він иебитий і не засне. Хороший хлопець, промітний, тільки страшенний шибеник.

Ми вийшли з квартири і спинились коло других дверей на тій самій площадці. Управитель обережно постукав, а в мене вся кров відплинула з голови до серця, а з серця до ніг. Може, навіть відплинула б з ніг у черевики, а потім по сходах аж до воріт, якби в цю мить не озвався зсередини голос:

— Прошу!

Ми увійшли.

В кімнаті три ліжка. На Одному з книжкою в руці, закинувши ноги на спинку ліжка, простягнувся юнак з чорною щетиною на обличчі і в студентській тужурці; на двох інших ліжках постелі мали такий вигляд, немов через цю кімнату пролетів ураган і все перевернув догори ногами. Побачив я також сундук, розкритий порожній чемодан і багато книжок, що лежали на сундуку, на полицях і иа підлозі. Стояло тут кілька стільців, гнутих і звичайних, та некрашений стіл, на якому була намальована шахівниця та розкидані шахові фігури.