Він схопився з канапи, на якій читав книжку, і сказав:

— А знаєш… я так і зроблю! Подивлюся, як її тепер грають.

Він пішов у театр, а на другий день я не міг його впізнати: в знеможеному чоловікові прокинувся мій Стах Вокульський. Він випростався, очі набрали блиску, голос сили…

З того часу він ходив на всі вистави, концерти й лекції.

Незабаром він поїхав у Болгарію, де заробив величезні гроші, а через кілька місяців після повернення одна стара пльоткарка (пані Мелітон) сказала мені, що Стах закоханий.

Я посміявся з тієї дурної балачки, бо чого б закоханому виїжджати на війну! Аж тепер — на жаль! — починаю припускати, що стара мала рацію.

Хоча од цього відродженого Стаха Вокульського всього можна сподіватись. А що, коли справді?.. Ото б я посміявся з доктора Шумана, який так сміється з політики!

Політичне становище таке непевне, що я зовсім не здивувався б, якби до грудня почалась війна.

Людям завжди здається, що війна може початися тільки весною, мабуть, вони вже забули, що прусська і французька війни почалися влітку. Не розумію, відкіля це упередження проти зимових кампаній?.. Зимою комори повні хліба, а дороги, як мур; тим часом навесні у хлібороба переднівок, Дороги, як тісто, а де пройшла батарея — можна купатись.

З другого ж боку, безконечні зимові ночі, потреба теплої одежі та житла для війська, тиф… Правду кажу, я не раз дякував богові за те, що він не створив мене полководцем Мольтке; ото йому, неборакові, є про що надумати!..

Австрійці, а швидше угорці, вже далеко пройшли в глиб Боснії і Герцеговіни, де їх не дуже гостинно приймають.

Знайшовся навіть якийсь Газі Лоя, нібито уславлений партизан, який завдає їм багато клопоту. Шкода мені угорської піхоти, хоч, правда, теперішні угорці ні к чорту не годяться. Коли їх у сорок дев’ятому році душили чорно-жовті [93] , вони кричали: кожен народ має право боронити свою незалежність!.. А тепер що? Самі лізуть у Боснію, куди їх ніхто не кликав, а босняків, котрі від них бороняться, називають злодіями і розбійниками. Їй-богу, я що далі, то менше розумію політику! І хто його знає, чи не має рації Стах Вокульський, що перестав нею цікавитись (якщо перестав?).

Але що я балакаю про політику, коли у власному моєму житті сталася така важлива переміна! Хто б повірив, що я вже тиждень як перестав займатись магазином — тимчасово, звичайно, бо інакше одурів би з нудьги.

Річ ось у чому. Пише мені Стах з Парижа (і просив мене про це, як виїжджав), щоб я потурбувався про будинок; який він купив у Ленцького. «Не мала баба клопоту…» — подумав я, але що ж робити?.. Здав магазин Лісецькому і Шлангбаумові, а сам гайда в Єрусалимські Алеї на розвідку.

Перед тим як іти, питаю Клейна (а він живе в Стаховому домі), як воно там діло. А він замість відповісти тільки взявся за голову.

— Є там який-небудь управитель? — питаю.

— Є, — каже Клейн, скривившись. — Живе на четвертому поверсі, хід з вулиці.

— Годі, — кажу, — годі, пане Клейн!.. (Не люблю я вислухувати чужу думку, поки не побачу всього на власні очі. До того ж Клейн хлопець молодий і міг би зазнатися, побачивши, що старші питають його поради).

Ну, що ж робити… Посилаю відпрасувати мого капелюха за два злотих, про всяк випадок беру в кишеню пістолет і шпацирую десь аж за костьол святого Олександра.

Дивлюсь — ось і він, жовтий чотириповерховий будинок, номер той самий… на табличці вже навіть ім’я та прізвище власника: «Станіслав Вокульський». (Прибити її, мабуть, сказав старий Шлангбаум.)

Заходжу в двір… Рятуйте!.. Тхне в ньому, як в аптеці.

Смітник височить мало не до другого поверху, по всіх рівчаках тече мильна вода. Аж тепер я помітив, що на першому поверсі у флігелі міститься «Паризька пральня», а в ній, бачу, дівки, здоровенні, як двогорбі верблюди. Це мене підбадьорило.

— Двірник! — гукнув я.

Деякий час не видно було нікого, нарешті показалась баба, така гладка і засмальцьована, що я не міг збагнути, як може така кількість бруду міститися по сусідству з пральнею, та ще й «паризькою».

— Де двірник? — питаю її, доторкаючись до капелюха.

— А нащо вам? — буркнула баба.

— Я прийшов від імені власника будинку.

— Двірник сидить у холодній, — відповідає баба.

— За що ж?

— Ото, який ви цікавий! — вереснула вона. — За те, що йому хазяїн нічого не платить.