— Але ж, пані! — запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.

— Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, — казала далі баронеса, — навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…

Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.

— 1 подумати тільки, — стогнала вона, — що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…

О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! — вигукнула вона з новою силою в голосі. — Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки у цієї жінки не було даху над головою.

Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:

— Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.

Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.

— Ага! Значить, так?.. — прошепотіла вона. — Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.

Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п’яний.

— Що вам відомо про пані Ставську? — спитав я Вірського.

— Це найпорядніша жінка, — відповів він. — Молода, гарна і працює на всю сім’ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.

— У неї є мати?

— Є. Також хороша жінка.

— А скільки вона платить за квартиру?

— Триста карбованців, — відповів управитель. — Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.

— Ану, ходімо до них, — запропонував я.

— З великою приємністю! — погодився Вірський. — І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.

— Де вона мешкає?

— В правому флігелі, на другому поверсі.

Я навіть не пам’ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, — так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…

Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.

Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…

Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:

— Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!

— Знаю, знаю…

Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.

— О, це пан управитель!.. — вигукнула вона. — А я думала, що знов який-небудь…

— А що, до вас хтось добувався? — з обуренням запитав управитель.

— Ніхто не добувався, — селянською говіркою відказала служниця, — тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…

— Свиня! — пробурчав управитель.

— Мужчини всі такі. Нехай йому тільки щось припаде до вподоби, то зараз і лізе, як мошва в вогонь.

— А пані обидві вдома? — спитав Вірський.

Товста служниця підозріло подивилася на мене.

— А ви, пане, з цим паном?

— З цим паном. Це уповноважений хазяїна будинку.

— А він молодий чи старий? — випитувала вона, розглядаючи мене, як слідчий.

— Ти ж бачиш, що старий, — відповів управитель.

— Середнього віку… — пояснив я. (Вони, їй-богу, скоро називатимуть стариками п’ятнадцятилітніх юнаків!)

— Обидві пані вдома, — сказала служниця. — Тільки до молодої пані прийшла одна дівчинка вчитися. А стара пані в своїй кімнаті.

— Ну, що ж… — пробурмотів управитель. — А втім, скажи старій пані.

Ми увійшли в кухню, де стояла балія, повна мильної води й дитячої білизни. На шворці коло каміна також сушилися дитячі спіднички, сорочечки та панчішки. (Одразу видно, що в квартирі є дитина).

З-за відхилених дверей ми почули немолодий жіночий голос:

— З управителем? Якийсь пан?.. — питала невидима дама. — Може, то Людвічок, бо якраз снився мені сьогодні…