Добрі мені новини з самого початку!

Після двірника я пішов до управителя, на четвертий поверх. Вже на третьому поверсі почув дитячий плач, ляпаси і верескливий жіночий голос:

— Ах ви, шибеники! Ах ви, махамети! Ось тобі!.. Ось тобі!..

Підходжу — двері відчинені, в дверях якась дама в білій колись кофті спирає паском трьох дітей, аж свище.

— Пробачте, — кажу, — я вам не перешкоджаю?

Побачивши мене, діти повтікали в квартиру, а дама в кофті, ховаючи за спину паска, збентежено спитала:

— Ви, бува, не хазяїн?..

— Не хазяїн, але… прийшов від його імені до вашого шановного чоловіка… Я Жецький..

Дама якийсь час недовірливо дивилась на мене, потім сказала:

— Віцеку, побіжи за батьком на склад… А ви, може, заждете в вітальні?..

Поміж мною і дверима югнув обдертий хлопчик і, вибігши на сходи, ліг животом на поручні й поїхав униз.

А я, почуваючи себе дуже незручно, зайшов у вітальню, головною оздобою якої була канапа з вилізлою на середині волосінню.

— Отак живе управитель, — озвалась дама, показуючи мені на таке саме обшарпане крісло. — Мій чоловік служить нібито у багатих панів, а якби не ходив на вугільний склад та не брав переписувати папери в адвокатів, то дам нічого було б і в рот вкинути. А оце наша квартира, ви тільки гляньте — за три отаких конури ми ще доплачуймо на рік сто вісімдесят карбованців.

Раптом в кухні щось засичало. Дама в кофті вибігла й голосно прошепотіла за дверима:

— Казю, йди в залу та пильнуй за отим паном…

В кімнату увійшла худенька дівчинка, в коричневому платтячку і брудних панчішках. Вона сіла на стільці коло дверей і почала підозріливо й сумно стежити за мною.

От уже ніколи не подумав би, що на старість мене можуть вважати за злодія!

Так ми сиділи хвилин з п’ять, мовчки дивлячись одне на одного, коли раптом на сходах залунав тупіт і крик, і в кімнату вбіг той самий обідраний хлопчик, Віцек, а вслід йому хтось сердито крикнув:

— А, шельмо! Я тобі дам!..

Я догадався, що Віцек, мабуть, таки добрий шибайголова, а той, хто його лає, — рідний батько. І справді, незабаром показався сам пан управитель в поплямованому сюртуку та обтріпаних знизу штанах. Обличчя його заросло сивою щетиною, очі були червоні. Увійшовши, він чемно уклонився і спитав:

— Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?

— Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…

— Ага, — перебив він мене, простягаючи руку, — я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! — зітхнув він. — Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків — отакі квартири…

— У вас був земельний маєток? — спитав я.

— Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? — відповів управитель. — Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев’яноста карбованців, — додав він збентежено, — які я заборгував шановному панові Вокульському…

— Не турбуйтесь, — перебив я його. — Стах, тобто пан Вокульський, напевне, подарує вам ваш борг до жовтня, а потім укладе з вами новий договір.

Убогий екс-дідич палко потиснув мені обидві руки.

Управитель, що мав колись власний маєток, здався мені дуже цікавою особою, але ще цікавішим був будинок, який не давав прибутку. Я по натурі своїй несміливий, соромлюся розмовляти з незнайомими людьми, а заходити в чужу квартиру майже боюся. (Господи милостивий, як я давно вже не був у чужій квартирі!) Але на цей ран мене ніби якийсь чорт став під’юджувати неодмінно познайомитися з мешканцями цього дивного будинку.

В 1849 році було гарячіше, а проте ми йшли вперед!..

— Шановний добродію, — звернувся я до управителя, — чи не були б ви ласкаві… відрекомендувати мені деяких мешканців?.. Стах… тобто пан Вокульський… просив мене зайнятися його справами, поки він не повернеться з Парижа.

— Париж!.. — зітхнув управитель. — Я знаю Париж 1859 року. Пам’ятаю, як зустрічали імператора, коли він повертався з італійської кампанії…

— Шановний добродію! — вигукнув я. — То ви бачили тріумфальне повернення Наполеона в Париж?..

Він простягнув до мене руки і сказав:

— Я бачив дещо краще, мій пане… Під час кампанії я був в Італії і бачив, як італійці приймали французів напередодні битви під Маджентою…

— Під Маджентою?.. В 1859 році? — спитав я.

— Під Маджентою, пане…

Подивились ми один одному в очі — я і екс-дідич, який не мав за що вивести плями з сюртука… Подивились, кажу, один одному в очі. Маджента, 1859 рік… Ех, боже ти мій!..

— Розкажіть же, будь ласка, — кажу йому, — як вас приймали італійці напередодні битви під Маджентою?