— Та що ви, Валентине Валентиновичу, як ви можете навіть запитувати про це?

— Дякувати богові!

Валентин Валентинович наблизився до дзеркала, обережно, обома руками зняв сітку з голови, розчесав волосся, ледь-ледь підбив, щоб не виглядало прилизаним, поклав пов'язку на туалетний столик, не обертаючись, сказав:

— Чого стоїш? Сідай.

Юра сів на канапу.

Валентин Валентинович обернув голову в один бік, у другий, милуючись зачіскою, потім підійшов до вікна й зачинив його.

Юра обімлів. Цього він боявся найбільше. Але ні встати, ні рушити з місця не міг.

Валентин Валентинович знову сів у крісло, підтягнув штани, закурив цигарку, випустив довгий струмінь диму.

— Ну, розповідай!

— Що?

— Що тебе привело до мене?

— Бачите, — боязко проказав Юра, вчепившись пальцями в канапу й намагаючись у такий спосіб затамувати або хоча б приховати їхнє тремтіння, — Люда сказала, що косметичний набір ви її мамі не дарували.

— Ну й що?

— Адже ви для цього брали ключі.

— Так, для цього я брав ключі. А хіба я тобі говорив, що зайшов у квартиру й поклав набір? Говорив я тобі це?

— Ні, не говорили.

— Отож… Я не заходив у квартиру. Не наважився. А тобі не сказав, не хотів скидатися на боягуза. Походив, походив навколо будинку і не зайшов. І слава богові. Наше з тобою щастя! Який би ми мали вигляд тепер, після всього, що трапилося? Моя безглузда затія — а я тепер бачу, що вона безглузда, — кінчилася нічим. Все дурниці, і історія з ключами дурниці. Зиміна вбили через два тижні після того, як ти дав мені ключі. І ключі були в мене рівно півтори години — адже так?

— Атож.

— Заспокоївся щодо цього?

— А я й не хвилювався.

Може, Юру й не вдовольнили пояснення Валентина Валентиновича, щось дивне в цій історії… Та його заспокоїв вигляд Валентина Валентиновича, його безтурботність, те, як він ретельно робив зачіску, знімав сітку з голови. Людина, над якою тяжіє підозра в убивстві, не може так ретельно укладати волосся.

— Чудово! — Валентин Валентинович переклав ногу на ногу. — А тепер мені цікаво знати, як у тебе виникла розмова з Людою про косметичний набір?

До цього питання Юра був готовий, чекав на нього. І добре розумів: ні в якому разі не повинен признаватися, що йшлося про ключі; цього Валентин йому не подарує, про ключі жодної розмови не було.

— Бачите, Миша Поляков питав, навіщо я виходив до вас під час уроків. Питав при Люді. Я, природно, відмовився відповідати: яке твоє діло?! Взагалі він безнастанно говорив про вас. Потім ми з Людою вийшли на вулицю й продовжили розмову.

Валентин Валентинович пильно роздивлявся Юру.

— Ти їй сказав що-небудь про ключі?

— Що ви! — вигукнув Юра з обуренням, зовсім щиро тому, що говорив правду. — Ні про які ключі я їй не говорив, про ключі й мови не було.

— А Миші чи комусь іншому ти говорив про ключі?

— Нікому.

— Правду кажеш?

— Абсолютно.

Те, що він сказав Саші Панкратову про якісь ключі для тата, не має ніякісінького значення. Не треба ще більше заплутувати.

— Твій Миша ревнує мене до своєї циркачки, — сказав Валентин Валентинович, — ось джерело його недружелюбності. Його допити не варті дірки з бублика. Для нас з тобою це був жарт, до того ж нездійснений. Але після трагічної загибелі Миколи Львовича, природно, жоден слідчий не може, не має права байдуже поставитись до того, що ти взяв з портфеля ключі від квартири. І цей факт, якщо ним зацікавляться, може штовхнути слідство на хибний шлях. Цього не слід допускати. Якщо ти пробовкнувся про ключі — на нас чекають ускладнення, ми маємо бути до них готові. Тому будь зі мною відвертим, це дуже важливо, попереджаю тебе. Скажи чесно: ти говорив кому-небудь про ключі?

Усе ясно! Бреше! Жодного слова правди! І Юра твердо відповів:

— Ні-ко-му!

— Гаразд! І нікому про це ані слова. У наш час жартувати не люблять і жартів не розуміють. Наш жарт з ключами може обернутися катастрофою. Для нас обох. Утямив?

— Аякже.

— До речі, ти вже закінчив школу чи ще ні?

— Нібито закінчив.

— За мого часу закінчення гімназії було подією. Щось дарували. Наприклад, мандрівку в Італію або Єгипет.

— Я віддав би перевагу Індії — країні чудес, — розсміявся Юра.

«На нас чекають ускладнення» — ось головне, що сказав Валентин. Решта — брехня; сітка на голові — мішура, облудність.

Можливо, Валентин не вбивця, навіть напевно не вбивця, але аферист — безсумнівно. І попадеться. Юра не має наміру гинути разом з ним. Ні, дорогий Валентине Валентиновичу, це на вас чекають ускладнення, а не на мене. Я ладен поділити з вами компанію в ресторані, пити за ваше здоров'я, разом з вами вигравати на перегонах, але поділяти з вами лаву підсудних я не маю наміру. В мене, знаєте, попереду життя, про що вам варто було б подумати, коли ви втягували мене в сумнівну махінацію з ключами. Сюрприз, жарт — як любо, як чарівно. Дурник розпустив вуха… Помиляєтесь, не такий уже й дурник! Цей дурник не чекатиме, коли його притягнуть як співучасника, він вважає за краще бути свідком.